Алан Мілн - Вінні-Пух та його друзі

– Та десь, мабуть, дванадцята,– мовив Пух, глянувши на сонце.

– От-от, саме так! Цю справу треба робити якраз о дванадцятій годині. Точніше – від дванадцятої до п'яти хвилин на першу. Так що ти, любий Пуше, на мене не ображайся, якщо я... Ой, ой! Хто там?

Пух подивився на небо, а тоді, знову почувши свист, глянув на великого дуба і побачив когось на гілці.

– Та то ж Крістофер Робін! – сказав Пух.

– Ага, ну, тоді все гаразд,– сказав Паць.– З ним ти в цілковитій безпеці. Бувай!

І він щодуху задріботів додому, невимовне радіючи з того, що скоро опиниться поза всякими страхами.

Крістофер Робін неквапливо зліз із дерева.

– Дурненьке ведмежа,– сказав він,– і що ти ото робило? Я дивлюся, аж ти двічі обійшов довкола гайка – спершу сам, а далі Паць побіг за тобою, і ви почали ходити удвох... Зараз ви намірялися учетверте обійти ці дерева посвоїх власнихслідах!..

– Помовч хвилинку,– сказав Вінні-Пух, піднявши лапу.

Він сів навпочіпки й задумався – глибоко-глибоко. Тоді приклав одну свою лапу до одного сліду, а другу – до другого... Тоді двічі почухав кінчик носа і звівся на рівні ноги.

– Так і є,– сказав Вінні-Пух.– Тепер мені стало все ясно... Це ж треба бути таким смішняком – ходити по власних слідах і думати, що то сліди Бабая!.. Чи є ще у світі такий пустоголовий ведмідь?!

– Ти зовсім не пустоголовий,– утішливо сказав Крістофер Робін.– Ти – найкращий ведмедик у світі!

– Це правда? – з надією перепитав Вінні-Пух. І раптом він весь аж засяяв:

– Що не кажи, але вже настала обідня пора! – мовив Пух і мерщій подався додому обідати.

Підстаркуватий сірий ослик Іа-Іа стояв сам-самісінький у зарослому будяччям закутку Лісу, широко розставивши передні ноги та похиливши голову набік. Він думав про Серйозні Речі. Іноді він думав: "Чому?", іноді: "Для чого?", а іноді думав навіть так: "Що з цього буде?" Отож не дивно, що час від часу Іа навіть сам не розумів, про що ж він, власне, думає.

І тому, зачувши важкеньку ходу Вінні-Пуха, ослик дуже зрадів, адже тепер можна було хоч якусь хвильку не думати і просто привітатися.

– Як ся маєш? – спитав він понурим голосом. Голос у нього завжди був понурий.

– А яктвоє здоров'ячко? – спитав Пух.

Іа-Іа похитав головою:

– Не дуже як! – сказав він. – Ба навіть зовсім ніяк. Мені здається, що я вже дуже-дуже давно не почував себе як.

– Бідний-біднесенький! – сказав Вінні-Пух.– Мені так тебе жаль! Дай-но я на тебе погляну.

Іа-Іа понуро втупив очі в землю, а Вінні-Пух обійшов довкола нього.

– Еге, що це скоїлося з твоїм хвостом? – здивувався він.

– А що з ним скоїлося? – спитав Іа-Іа.

– Його нема!

– Ти певен?

– Хвіст або є, або його нема. В таких речах завжди можна бути певним. А твого хвоста тут нема!

– А що ж там є?

– Нічого.

– Зараз подивимося,– сказав Іа-Іа і повагом обернувся до того місця, де ще зовсім недавно був його хвіст. Однак, помітивши, що йому ніяк не щастить його наздогнати, ослик став крутитися назад, аж поки повернувся туди, звідки почав, а далі просунув голову між передні ноги, уважно подивився знизу й нарешті сказав, глибоко та сумно зітхнувши:

– Здається, і справді нема.

– Авжеж, нема! – сказав Вінні-Пух.

– Цього і слід було чекати,– понуро мовив Іа-Іа. – Тепер усе ясно. Дивуватися нічого.

– Певне, ти його десь забув,– сказав Пух.

– Напевне, його хтось поцупив,– сказав Іа-Іа.– Знаю, чиї це витівки! – додав він після тривалого мовчання.

Пух відчув, що він мусить сказати щось підбадьорливе, корисне, але не міг придумати, що саме. І він надумав замість цього зробитищось підбадьорливе, корисне.

– Іа-Іа,– урочисто мовив він.– Я, Вінні-Пух, обіцяю знайти тобі твого хвоста!

– Дякую, Пуше,– сказав Іа-Іа. – Ти справжній друг,– додав він. – Не те що інші,– закінчив він.

І Вінні-Пух подався шукати хвоста.

На розшуки він вирушив чудового весняного ранку. Маленькі пухнасті хмаринки весело гралися на ясно-блакитному небі. Вони то наскакували на сонечко, ніби хотіли його заховати, а то хутенько тікали геть, щоб іншим також дати побавитися.

Вінні-Пух бадьоро йшов поміж дубів та ялинок, збігав схилами, зарослими ялівцем та вересом, долав кам'янисті русла струмків, видирався на круті береги річок і знову пірнав у хащі, аж поки, нарешті, голодний та втомлений, ступив у Дрімучий Праліс.

Адже саме тут, у Дрімучому Пралісі, жила Сова.