Владимир Рутковский - Сторожова застава

— Втечуть! — вибираючись на сухе, у розпачі простогнав він.

— Ну, допустімо, втечуть далеко не всі, — заспокоїв його один з воїньських дружинників, на мить опинившись поруч з Поповичем. — Там болото таке, що й наші не завжди можуть вибратись. Тут хіба що плоскодонки допоможуть.

А захисники Воїня тим часом уже виводили на воду свої легкі рухливі човенці. Шалено працюючи веслами, вони подалися услід втікачам, що вже ховалися в таких рятівних, як їм здавалося, очеретах.

Та за якусь хвилю звідтіля почали лунати розпачливі зойки і крики про допомогу.

І вона надійшла. Веслярі один за одним з розгону врізалися в очерети. А невдовзі звідтіля почало долітати насмішкувате:

— Рукою, рукою хапайся, йолопе!

— Та не бійся, не вб'ю я тебе!

— Тримайся, я зараз...

За деякий час веслярі почали повертатися з комишів. Поверталися не самі. Майже на кожному човні сиділи скулені, на смерть перелякані нападники.

— Оце стільки лишилося від тої півтисячі? — радісно здивувався хтось із римівців. — А інші що — потопилися в очеретах?

— Та не всі, — відказав один з веслярів, забрьоханий, як і половці, з голови до ніг. — Хто одразу звернув ліворуч, той може вибратися на сухе.

— Навряд, — засумнівався хтось із воїньців. — Там на них Хижий пильнує...

Врятованих половців виявилося майже сотня.

— Якщо ти, Ільку, не проти, — сказав старший над воїньською заставою, опецькуватий, схожий на корч Оцупок, — то ми їх пошлемо в дарунок нашому князеві Мономаху. Він, чував, переяславські мури збирається зміцнювати, то ж кількасот половецьких рук не будуть зайві.

— Як так, то й так, — відмахнувся Муровець. — Гей, Олешку, збирай людей, час вертатися додому!

Проте Олешко не відгукнувся. Після тривалих пошуків його знайшли під вербами край лугу. Попович спав, припавши щокою до коріння. Над ним стояв, схиливши межи передніх ніг голову, його кінь.

Він теж спав. З його губи звисав жмут недожованої трави.

Чортів яр перерізував Воронівку майже навпіл.

Починався він неподалік від головної вулиці, а закінчувався аж біля греблі на Байлемовому ставку. За ставком на стрімкому, зарослому дерезою, пагорбі виднілося старезне Городище. За ним розкинулися безмежні присульські плавні.

Коли наблизитися до Чортового яру від дороги й поглянути вниз — він видається таким прямовисним та глибочезним, що не в одного сміливця виникає бажання мерщій припасти до землі, щоб не звалитися в нього. А от коли підійти до яру збоку, поза городами тітки Горпини й баби Пріськи і, тримаючись за кущі, полізти униз, то й не зчуєшся, як опинишся на самому дні...

Чому саме цей яр назвали Чортовим — не знав ніхто. Одні стверджували, буцімто назва пішла від того, що тут сам біс ногу зламає. Інші — що таки зламав, хоча й невідомо, чи навідувався той біс колись у Воронівку...

Суперечки ці тяглися довго, аж доки Ігор Мороз вичитав у знаменитому альбомі свого прадідуся правдиву історію про походження назви яру.

Виявляється, воронівські жінки з давніх-давен брали звідсіля глину для обмазування своїх хат. Про це свідчили ями та печери, якими були густо подзьобані стіни яру. Деякі з печер сягали у довжину п'яти або й більше метрів.

Жінки брали глину з яру аж до тієї днини, коли ще молода баба нинішньої тітки Горпини вилетіла з яру мов ошпарена й оголосила на все село, що докопалася вже аж до потойбічного світу. Бо зі стіни тієї печери, де вона щойно довбала глину, зненацька почувся скрегіт криці, кінське іржання та інші затяті звуки..

— Немов чорти у пеклі чубляться, — злякано докінчила баба нинішньої тітки Горпини.

Воронівські господині зойкнули, хутко перехрестилися і подалися шукати глину до іншого яру.

А ще Ігор з прадідусевого альбому довідався, ніби влітку 1943 року на головну вулицю Воронівки зненацька вихопився гурт якихось чудернацьких людей. На них було вбрання, дуже схоже на військове спорядження древніх часів. Прадідусь стверджував, що ті люди скидалися на кочівників-половців. На своє нещастя, кочівники вихопилися з яру в ту хвилину, коли вулицею поспішали на схід фашистські танки. Зчинилася страшенна стрілянина і воронівські мешканці кинулися до своїх схованок. А коли вибралися звідтіля, то від тих танків і чудернацьких людей не лишилося й сліду.

Відтоді усі розумні люди ходили дорогою, що пролягала осторонь від Чортового яру. А оскільки інших у Воронівці не водилося, то уже не один десяток років до яру не ступала нога дорослого.