Владимир Рутковский - Сторожова застава

Частина заплави була огороджена високими паколами, за якими застигло з десяток навантажених по вінця великих дніпровських вітрильників. Саме тут, у захищеній від половецьких набігів воїньській гавані, збиралися човни, що з товарами спускалися вниз по Тясмину та Сулі, аби потім піднятися вгору по Дніпру аж до Києва і, можливо, далі. Саме тут ставали на перепочинок київські купці перед далекою дорогою до Царграду.

Часом у гавані збиралися такі великі багатства, що половецькі ханки і просто степові розбишаки втрачали голову.

От і зараз до огорожі пливла чи не половина орди, що вигулькнула під Воїнем. Пливла голяком, поклавши на маленькі очеретяні плотики зброю та сакви на здобич. Передні вже розхитували палі, а дехто навіть прослизнув за огорожу і тепер прямував до вітрильників. А що кожен охороняло не більше одного-двох сторожів, то було зрозуміло, чим закінчиться цей напад.

На березі безладними купами громадилася полишена степовиками одежа.

Решта половців засипала стрілами ворота, не даючи воїньцям прийти на допомогу охоронцям вітрильників.

Так, тут усе було зрозуміло. Тож Муровець перевів погляд ліворуч.

Вивідники Хижого таки не помилилися. Один з половецьких гуртів скупчився край битого шляху, що вів на Лящівку та Римів. З іншого боку закруту, за якусь сотню кроків від нього, нерішуче переминалися на конях десять лящівських дружинників. Перекриваючи собою всю дорогу, вони так насторожено витягували шиї, що навіть Муровець повірив, ніби вони щось запідозрили.

За їхніми спинами решта лящівців з'їжджала з дороги і розчинялася в гущаві.

Тут теж усе було ясно. За кілька хвилин лящівці вдарять у спину засідці. І римівцям, аби не відставати від них, також треба було не баритися. Але куди краще вдарити?

Муровець перевів погляд праворуч.

Серед загальної метушні край вербової балки виділялося кілька степовиків у багатих половецьких халатах. Мабуть, то була ханська старшина. Час від часу то один, то інший прикладав долоні до рота і щось вигукував. Не інакше, віддавав накази своїм людям.

За спиною пишноодіжної старшини переминалася на конях сотня дебелих половців.

— Ого, скільки їх набігло! — почувся за спиною голос Поповича. — Не тисяча, а добрих півтори набереться!

— Потім порахуємо, — нетерпляче повів плечем Муровець. — Ти краще скажи, де нам зручніше вдарити?

— Звісно, де, — розважливо відказав Олешко, втішений тим, що сам Ілля Муровець цікавиться його думкою. — Битися одразу з усіма нам не під силу, а от відтягти на себе частину половців, як каже той Хижий, ми таки зможемо. Гадаю, що он з тієї відноги, — він кивнув праворуч, — дуже зручно засипати стрілами і тих половців, що пробираються до гавані, і тих, хто товпиться перед воїньськими ворітьми...

— Це ти гарно придумав, — похвалив його Муровець. А тоді рішуче, наче припиняючи всі суперечки, ляснув себе по коліну величезною долонею і вирішив: — Отже, так. Спершу ми наскочимо на он ту старшину. Тільки треба це зробити так несподівано, щоб вона не встигли прийти до тями.

В Олешкових очах спалахнув непідробний захват.

— А й справді! — вигукнув він. — Ви, дядьку Ільку, придумали ще краще! А коли так, тоді ми звернемо на оту дорогу і скотимося їм на голову, мов камінь...

— Дорога, кажеш? — засумнівався Муровець. — Ні, вона не підійде. Полинці нас на ній одразу вгледять. А от, коли пробратися поза он тими берестками та бузиною, — нас ніхто й не помітить. І спустимося ми якраз за спинами тої засідки, що виглядає нас від Лящівки. А ти, тільки-но завважиш, що старшина їхня готова дременути, негайно бери з півсотні хлопців і лети туди, де оті голяки залишили свої бебехи. Стань біля них і зроби все, аби вони з води вже не вибралися, зрозумів?

— Оце буде весело! — зрадів Попович.

Тим часом дехто з половецької старшини вже вдоволено потирав руки. Ще трохи — і їхні люди проберуться за огорожу і полізуть на лодії. І тоді все буде їхнє — меди, збіжжя, хутра, полотна, зброя...

Старшина так захопилася спогляданням гавані, що не одразу звернула увагу на тупіт, який долинув з-за густих бересклетових заростей. Не дуже схвилювалися вони й тоді, коли із заростей вихопилася ватага вершників.

— Мабуть, Андакові люди подумали, що ми вже захопили уруські човни зі скарбом, — криво осміхнувся сивоголовий половець.— От і прискакали...

— Та хто йому дозволив кидати засідку? — обурився його сусіда.— Це ж нечувано!

Проте його зацькали, бо Андак був сином хана Курнича, чиїм улусом вони щойно дісталися до присульських плавнів.