Владимир Рутковский - Сторожова застава

— Запам'ятайте це місце, — прошепотів Олешко Жилі та Вітькові. — До Римова можна дістатися лише цим протічком.

Після цього Печеніг, не звертаючи на гостей ніякої уваги, повернувся на своє подвір'я. Струхлявіла хвіртка зачинилася перед самісіньким Олешковим носом.

— Гостинні ці горошинці, нічого не скажеш, — зітхнув один з дружинників. — У тельбусі вже давно буркоче, а Печеніг, бач, хвірткою хряпає.

— Дарма ти так на діда, — присоромив його Попович. — Хіба не бачиш — живе самітній, мов одрубаний палець. Чи до гостин йому?

— А тепер — куди? — поцікавився Вітько, коли дружинники знову вибралися на головну горошинську вулицю.

— На Гречник, куди ж іще, — голосно відказав Попович. Так голосно, що ці слова долетіли до вух вусаня зі шрамом, котрий ніби випадково зустрівся їм на шляху. — А там десь і підвечеряємо. Бо в цього Печеніга, схоже, і снігу взимку не випросиш.

Вусань зі шрамом лише криво осміхнувся на ці слова.

Якийсь час дружинники пробиралися у суцільній темряві. Згодом стало трохи легше — на небо викотився повен місяць.

— Де ж той Гречник? — врешті запитав Вітько Поповича. — Ідемо, їдемо, а його все нема й нема.

Олешко стиха засміявся.

— Хто тобі сказав, що нам потрібен саме Гречник? — відказав він. — Ні, нам вигідніше їхати навпростець. Доки той Оверко розшукуватиме нас на Гречнику, ми вже будемо біля Хорола.

— Який Оверко? Отой, що з вусами і шрамом?

— Той самий.

— То він що — справді ворог? — вражено запитав Вітько. — Половцям допомагає, так?

— Поки що невідомо. Але скидається на те.

— То чому ж ти його одразу не схопив? Або знаєш що... Не треба його хапати. Давай спочатку простежимо за ним.

Вітько уявив, як вони потайки повертаються назад, ховаються в кущах десь біля Оверкової хати і починають стежити. Хмари комарів злітаються до них, кусають обличчя, шию, руки, — проте терплячі дружинники вперто чекають свого часу... І от на порозі з'являється Оверко. Він уважно роззирається на всі боки. Але, звісно — ніде нікого. Тоді Оверко виводить коня за ворота і рушає у бік Гречника. Звісно, він і гадки не має, що за ним стежать римівці. А на шляху Оверка вже чекають кілька постатей. Вони про щось тихо перемовляються. Зненацька вороги завмерли — певно, щось запідозрили. Проте пізно: з одного боку на них вискакує Олешко, з другого — він, Вітько, а з третього — дружинники...

— Простежимо, а потім схопимо всіх! — збуджено зашепотів Вітько Поповичу. — Нумо, Олешку!

Проте замість пристати на Вітькову пропозицію, Попович сказав:

— Це інші зроблять, як буде треба. У нас з тобою, Мирку, зараз не ті клопоти.

Вітько розчаровано зітхнув.

За два поприща від Горошина на них чекав половецький хлопчик. Олешко обійняв його за плечі і поїхав з ним попереду.

Вітько відчув, що його розбирають ревнощі. Він уже звик, що Олешко вирізняв його з-поміж інших хлопців, а тут, бач, говорить до якогось чужинця, як до рідного брата. Ще й за плечі обіймає...

Коли вони закінчили перемовлятися, Вітько під'їхав до них і тихо спитав Поповича:

— А це ще хто?

— Його Гошком кличуть, — відказав Олешко. — Це славний хлопчина. На нього, Мирку, тепер уся наша надія.

Гошко сором'язливо усміхнувся. Вітько зміряв його поглядом з голови до ніг і ледь стримався, аби не пирхнути. Теж мені надія! Навіть Колько Горобчик порівняно з ним мав вигляд справжнього парубка.

Кінь легенько чукикав свого господаря, і в того самі собою почали заплющуватися повіки. Вітько морщив лоба, струшував головою, навіть дав собі декілька потиличників. Але ніщо не помагало. Спати хотілося дедалі дужче.

Часом здавалося, ніби він їде не насправді, а що це йому лише сниться.

Вершники пробиралися сторожко, вервечкою. Мовчали. Одні лише цвіркуни шаленіли навколо них. Трави стояли високі й такі густі, що пробиратися можна було тільки вузькими стежками. Хто їх проклав — людина чи звір? Вітькові кортіло запитати про це Поповича. Проте навіть язик відмовлявся слухатися його.

Високо в небі стояв повен місяць і спостерігав за маленьким загоном, який плив застиглими хвилями степової ковили. Хто занурений по груди, як Олешко, хто по шию, а найменший — той узагалі пірнув у неї з головою.

Олешка місяць знав. Не раз бачив його в нічному степу. Тому з цікавістю стежив за Вітьком, що раз по раз клював носом.