Владимир Рутковский - Сторожова застава

Не послухатися Добриню Вітько не посмів. Хіба що кинув прохальний погляд на діда. Проте той вдав, ніби нічого не помітив.

Коли прибіг ще мокрий з річкової купелі Олешко, Добриня почав:

— До Переяслава дійшло, що половець знову щось замислив.

— Звісно, що, — відказав дід Овсій. — Поживитися хоче.

— Може бути. І поткнувся спочатку на Римів. А якби вдалося проскочити, то й до Переяслава дістався б. А там, дивися, і Київ обложив би.

— Тепер уже не поткнеться, — безтурботно посміхнувся Олешко. — До нових віників запам'ятає!

— Рано радієш, хлопче, — заперечив Добриня. — Сам же відаєш, що до Римова підходила лиш одна орда. А за Ворсклою ще кілька таких тиняються. Отже...

— Спробує проскочити десь в іншому місці, — сказав Муровець.

— А де саме, відаєш? — запитав Добриня.

— Ні.

— То ж бо й воно. І я не знаю, і сам князь Володимир не відає. Може, збирається під Лукомлем чи під Воїнем прослизнути. А то й від Ромен зайде. Ми ж сильні пішою раттю, проте за кінними вона не вженеться. Тож поки йтимемо від Римова до Ромен, половець прошмигне за нашими спинами — і доганяй вітра в полі! Їхні вивідники теж не сплять.

— Звісно, що не сплять, — згодився дід Овсій. — Он Горошко Печеніг, знаєш, що каже?

— Який Печеніг? — поцікавився Добриня. — Чи не той, що нам біля Буга добряче поміг?

— Той самий. А потім він поселився з того боку римівських плавнів. Від нього, власне, і пішов он той Горошин... — Дід показав на купу дерев, що зеленіли за плавнями. — То він каже, що якийсь дивний люд зачастив до них зі Степу. Ніби хоче породичатися з горошинцями, та, схоже, має щось інше на думці...

Добриня втупився в діда своїми гострими очима.

— А чи не збирається половець пробратися болотом до Римова? — запитав він. — Пам'ятаєш, як він це зробив двадцять літ тому?

— Ще б пак,— спохмурнів дід Овсій — Вдав, ніби на Воїнь наміряється вдарити. Ми кинулися йому навперейми, а він тим часом човнами дістався до незахищеного Городища.

— Так отож. Майже увесь Римів до ноги винищив... То чи не спробує й нині так вчинити?

— Може бути. Але тепер йому навряд чи це вдасться.

— Ти переконаний?

— Атож, — відказав дід Овсій. — Бо ми човнами вже так не розкидаємося. Усі біля нашого берега стоять. І протоки час від часу міняємо.

— Як це? — не зрозумів Добриня.

Дід Овсій зам'явся.

— Та ти не бійся, — підбадьорливо усміхнувся Добриня. — Тут всі свої.

— Ну, добре... Ідіть усі за мною.

Вони зійшли на мур. Внизу перед ними розкинулися безкраї плавні. Лише далеко на обрії, де темніли купини горошинських дерев, вони закінчувалися.

— Посеред плавнів є одна місцина, — почав дід. От звідтіля ми й беремо відлік. Скажімо, треба з того боку сюди пробратися. То, бачиш, верба стоїть? — дід повів рукою у бік римівської царини. — А трохи вище — дві груші. То скажеш: груші на вербі — і все зрозуміло.

— Кому скажеш? — запитав Добриня.

— Є тут такі... — ухильно відповів дід.

— Ну, гаразд. А коли я захочу дістатися болотом на той бік?

— Є біля Горошина дерево, громом прибите. Верхів'я в нього, як місяць-молодик. От звідсіля на те дерево й треба напрямок брати. Це зараз. Згодом інші напрямки з'являться.

— То ти що — протоки перекриваєш?

— Потрошку, — визнав дід. — У нас багато плавучих острівців.

— А я візьму й відсуну його...

— А куди й наскільки — знаєш? Штовхнеш не той острівець чи не туди — і замість Римова опинишся біля гирла Портяної. Або взагалі заберешся в таку трясовину, що до кінця життя з неї не виберешся.

— Темне діло, — зауважив Добриня і почухав потилицю. — І хто ж його таке надумав? Чи не ти?

— Не зовсім. Це Печенігова робота. Ну... та й ще дечия.

— Знову темниш, Овсію, — похитав головою Добриня, — чув я про твою дружбу з дідьком болотяним.

— Ну й добре, коли чув, — нагороїжився дід. — І нічого про це балакати.

— Ох, і їжакуватий же ти, старий друже, — засміявся Добриня. — Яким був, таким і зостався. Ну, гаразд, досить про болото. Краще подумаймо про те, як дізнатися, кудою підуть половці.

— А що чути від ваших вивідників? — поцікавився Муровець.

— У тому то й біда, що нічого. Схоже, їх викрили.

І тут подав голос Олешко.

— А що, коли їх обвести навколо пальця? — запитав він.

— Кого, переяславських вивідників? — ущипливо поцікавився дід Овсій. — Здається, це й без тебе вже зробили.

— Вічно б вам, діду, присікуватися! — образився Олешко. — Я про половця кажу. Треба зробити так, щоб він повірив, ніби ми подалися кудись на Лубни. Або в інший бік — на Воїнь, ближче до Дніпра.