Анатолий Димаров - На коні й під конем

Я 6 теж досі був єфрейтором, адже майже всім десятикласникам присвоїли військові звання, однак мені став на заваді отой разючий успіх під час першої стрільби по мішенях. Командир роти не забув, як я його підвів перед комбатом, і викреслив мене із списку:

— Хай спершу навчиться стріляти як слід!

Отже, мені й не світить піднятися хоч на одну щабельку вгору.

Однак я тим не дуже журився. Єдине, що мене непокоїло, це те, що казатиму мамі, коли повернусь рядовим. Адже коли прокотилася чутка, що нам присвоюватимуть командирські звання, я поспішив порадувати маму, що її син уже старший сержант. Не вбачав у тому жодної брехні, бо хіба не вчили нас змалку, щоб ми завжди приносили радість батькам? От я маму авансом і порадував. А тепер хоч лікті кусай.

Та нічого, попереду ще більше року, можливо, за цей час мені таки присвоять звання сержанта. Тож я довбаю каміння, аж скалки летять, з ненавистю поглядаю у розпечене небо і мрію про вечір. Коли пролунає врешті команда кінчати роботу і ми, покидавши кайла, тачки й лопати, скотимося в Дністер, з головою зануримось у воду.

Командири довго не можуть нас вивудити на берег, лаються й погрожують, що більше і не підпустять до річки. Та ми тому не дуже віримо, адже й командирів сонце насмажує не менше, ніж нас, і командири хочуть купатися.

Врешті ми шикуємось і, мокрі, посвіжілі, видираємося повзводно вгору, до лісу. Там, у наметах, ми й живемо. Там уже нас чекає вечеря: під зеленими шатами, на землі, і ми, начаювавшись, одкочуємося від гарячих ще кухлів та й лежимо, чекаючи сигналу «відбій».

Небо ще дихає жаром, хоч сонце й при заході. А тут, на траві, під високими густими деревами прохолодно й приємно. Весь наш табір наче вимер: бубонять лише сонні голоси якихось птахів та зрідка пролунає окрик командира.

Про що ми в ці хвилини думаєм? Про що розмовляємо?

Про все. А найбільше про службу. Бо й розмови наші змінилися відтоді, як ми потрапили в армію.

Якщо раніше ми пригадували здебільшого рідну домівку і вона нам здавалася раєм, то нині ми все рідше заводимо розмови про неї. З головою поринувши у військову буденність, ми поступово проймалися її інтересами.

Ми багато чого навчилися за цей час, багато що пізнали. Нас не лякають уже ні морози, ні спека, дублені шкіри наші не пробити градом, не промочити дощем, ми спокійнісінько ляжемо на сиру землю та й будемо спати, не боячись застудитися. Ми навчилися по команді вставати, по команді лягати.

Ми стали воїнами.

Ми навчилися ходити в атаки і миттю окопуватись, хоч кілометр повзти по–пластунському, долати найглибші рови і найвищі стіни, по–молодечому колоти багнетом і відбивати ворожі удари прикладом гвинтівки. Ноги наші самі собою витягуються в струну, як тільки лунає: «арш!», руки наші злітають ні на сантиметр вище, ні на самтиметр нижче, ми йдемо в строю так, що можна замилуватися, і нікому не спало б на думку, що кілька місяців тому ми зовсім не вміли так триматись.

Ми стали справжніми воїнами.

Нас уже не пригинають до землі двопудові речові мішки, ми не думаємо про НЗ, що несемо в тих мішках, бо не відчуваєм отого постійного голоду, який гриз нас на початку військової служби. Ми вже наїдаємося під час сніданків, обідів і вечер. Нам не муляють набиті влежаною соломою подушки, ми можемо спокійнісінько виспатися хоч на кам'яній брилі. Ми огрубіли, м'язи наші зміцніли, рухи стали точними і впевненими.

Ми стали тими, ким і повинні були стати. Недалека війна готувала нам суворий екзамен на мужність і зрілість. І ми складемо його — живі чи мертві.

Війна почалася для нас не посвистом куль, не вибухами мін та снарядів, а нескінченними маршами, копанням траншей і окопів. Нас чи то ще боялися допустити до передової (перший рік служби!), чи там уже було стільки військ, що й не пропхатися, тільки протягом майже п'ятнадцяти діб ми йшли, йшли, йшли: по сорок, по п'ятдесят кілометрів. Або заривалися в землю.

Дехто починав уже висловлювати побоювання, що ми так і не понюхаємо пороху. Адже ми всі як один були впевнені, що оце зараз, коли копаємо наосточортілі бліндажі та окопи, наша звитяжна армія добиває ворога «з малою кров'ю могутнім ударом». Що коли нас іще хоч із тиждень поганяють уподовж фронту, ми так і не побачимо живих ворогів, хіба що полонених. Та коли починали голосно ремствувати, наш помкомвзводу, стягуючи брови в строгий шнурок, обривав:

— Розговорчики!

Бо дисципліна є дисципліною, вона не терпить жодних нарікань на дії командування, навіть якщо нарікання оті породжені високопатріотичними почуттями.