Всеволод Нестайко - Дивовижні події в шостому «Б»

Салютував тато тільки в урочисті моменти — у свята, дні народження, приїзд дорогих гостей тощо.

— Рибочка моя! — кинулася до Лесика бабуся Оксана. — Виріс як!.. — Хоча бачила вона його десь із місяць тому. У серпні вони всією сім'єю гостювали в селі.

Дід Іван дістав із глибочезної кишені свого піджака розцяцьковану ліщинову сопілку.

— Це тобі ще один подарунок із Солов'їного гаю.

Село, де жили мамині батьки, напрочуд гарне й мальовниче. А таких соловейків, як у тамтешньому Солов'їному гаю, не було, мабуть, ніде в світі. Та й саме село таке співуче, що як розспівається, бува, на свята у травневе надвечір'я, то й соловейки в гаю замовкають, не витримуючи конкуренції.

Між іншим, цікава деталь — коли бабуся Оксана співала, вона чогось завжди чіпляла окуляри.

— Щоб видніше було співати, — жартував дід. — Без окулярів їй же пісні не видно.

На свята в їхньому селі всі вдягалися у народне вбрання.

І в народному одязі (у вишиванці, у корсетці, у запасці, з разками намиста й дукатів) та у великих сучасних окулярах баба Оксана справді виглядала досить кумедно.

Але співала вона так гарно, що нікому й на думку не спадало сміятися з неї. Недарма Лесикова мама стала концертмейстером. Не стати музикантом, народившися у тому селі, просто було неможливо.

Дід Іван любив вирізати сопілки. Тих сопілок у внука вже було десятків півтора. Але кожна з них мала свій неповторний голос. І хоч Лесик не був дуже вправним сопілкарем, але коли чогось ставало нудно, він брав якусь із сопілок, підносив до губів — і в уяві одразу виникав Солов'їний гай, село, усміхнені дід Іван і бабуся Оксана. І нудьга де й дівалася... Лесик не пам'ятає, щоб дід Іван коли-небудь сердився, лаявся, бував незадоволений. Хоч би що трапилося, він завжди жартував, усміхався, махав рукою: «Перемелеться — мука буде!»

Хлопцеві завжди радісно бачити свого діда Івана Семеновича.

А сьогодні особливо...

Мама була дуже гарна зараз. Святкова зачіска, нова сукня, а головне, той особливий натхненний вираз обличчя, який буває лише в день народження, коли ти в центрі уваги хочеш подобатися. Вона, мабуть, нещодавно прийшла з музучилища, де її віталн співробітники. На піаніно стояло кілька букетів і лежала величезна коробка цукерок.

— О! А чого ти так рано? — спитала мама. — Ти ж казав, що у вас сьогодні...

— Не відбулося! — сказав Лесик. — А ти незадоволена, що я прийшов?

— Та ти що?! — мама рвучко обняла сина, і на нього війнуло тонкими пахощами парфумів. — Це прекрасно!

На стелажах, від самісінької стелі до підлоги, розгорнувся величезний сувій святкової сімейної стінгазети.

Угорі, як завжди, усміхався «Домовик». А далі починався веселий фотомонтаж, присвячений мамі: мама за піаніно, мама на кухні, мама на балконі, мама з Лесиком, мама з татом, мама в селі — на городі, у повітці...

Були в стінгазеті й дописи, і навіть вірші:

Ой радіє, ой танцює.

Ой співає вся земля —

Наша мама-концертмейстер

День народження справля!..

Словом, це була справжня стінгазета, якій міг бн позаздри¬ти будь-який великий професійний колектив. До речі, дописи й вірші як у сімейну стіннівку, так і в шкільну, класну писав Лесик.

Я гадаю, не треба пояснювати, ким у класі по піонерській лінії може бути той, у кого тато — професійний художник? Авжеж. Редактором стінгазети. От уже шостий рік Лесик виконував це важливе громадське доручення (спершу жовтенятське, потім піонерське).

Хтось тричі енергійно подзвонив у двері. І за мить гучно пролунало:

— Ну! Кого я бачу? Здоров, свати!... Дай я тебе обійму, свате милий! Свахо, ручку!

І одразу квартира сповнилася галасом і сміхом. Лесиків дід Василь Денисович був «дзвінка людина», як Казала про нього Жорина мама Зоя Михайлівна. Розмовляв він голосно, а сміявся ще голосніше.

Як і Лесикїв тато, він ходив у светрі, в потертих джинсах і був бородатий. Тільки борода в нього була сивіша.

Дід Василь Денисович був художннк-реставратор, відновлював, реставрував старі картини, головним чином так звані фрески, настінний живопис у старих церквах, що мали історичну цінність.

І чи не тому, що він весь час підмальовував святих, він і сам був трохи схожий на них — попелястою сіро-сивою бородою, що весь час маяла у повітрі (дід був дуже рухливий), лисиною, над якою здвблювалося від потилиці павутиння сивих волосин, так що здавалося (особливо, коли дивитися проти сонця), ніби в діда над головою сяйво — німб, точнісінько як у святих на образах. То був веселий галасливий святий. Лесик його дуже любив.