Всеволод Нестайко - Дивовижні події в шостому «Б»

— Ну й що?

— А те, що це від ланцюгів, якими він був прикутий до скелі. За те, що викрав у богів вогонь.

— Лесик! — скривився Жора. — Ну що ти, чесие слово! То ж легенда. Міф. Які боги? Який титан? Ну, це ж несерйозно!

— Не треба так примітивно, так спрощено мислити. У кожній легенді, у кожній казці, у кожному міфі є доля правдн. Це відомо. Навіть учені, я читав, доводять, що Ісус Христос то була реальна людина. Потім люди зробили з нього бога. А наш Прометей Гаврилович... от казав же Філя Мілановський, що, може, він інопланетянин? Може, й справді... Прилетів, коли ще люди вогню не мали, всьому людей понаучував, дав вогонь. А потім якийсь людський царьок, боячись його суперництва, наказав прикувати його до скелі... А згодом люди створили міф, легенду...

— Взагалі-то про так званий палеоконтакт, тобто контакт первісних людей з космічними пришельцями, існують міфи У догонів — африканського народу, що живе на території Малі. Я недавно читав у якомусь журналі. Чи то «Знание — сила», чи «Техника — молодежи».

— О! — вигукнув Лесик. — Бачиш!

— То коли ж це тоді, виходить, було? Що ж він — безсмертний, чи що?

— Ну, не безсмертний, мабуть, а просто... просто довгожитель... Хіба ти знаєш, скільки там, на їхній планеті, живуть? Може, тому він і нежонатий, самотній. Просто не може одружитися із земною жінкою... До речі, є навіть така наукова гіпотеза, що людей понаучували інопланетні пришельці...

— Ой! Ти такий розумний, що мені аж страшно, — спробував пожартувати Жора. Але жарт на Лесика не вплинув.

Лесика зупинити вже було неможливо.

Не будемо докладно переказувати всі Лесикові думки, які він висловив Жорі Комп'ютеру, а краще переповімо вам його сон, що приснився тієї ночі. Бо всі оті фантазії відбилися у сні. Правда, переповідаючи свій сон, Лесик іще, мабуть, і дофантазовував щось на ходу, бо сни рідко бувають такі довгі й послідовні. Але це вже на його совісті.

РОЗДІЛ V,

в якому Лесик розповідає свій сон чи фантазію. Незвичайна педрада. Вирок. Неймовірні пригоди Лесика і Жори

Отже...

Ідемо ми, Жоро, з тобою по темній-темній школі. Вечір. Може, навіть ніч. Коридори темні. Тільки в тому кінці, де вчительська, горить одна лампочка. І ми туди йдемо. Мовчки. На серці урочисто й трохи лячно. Ідемо ми тому, що нас викликали.

Підходимо до дверей і бачимо: на табличці слово «Учительська» закреслено і над ним крейдою виведено: «Олімп».

Не встигли ми здивовано перезирнутися, як двері тихенько — ри-ип! — самі собою відчинилися. І... і отут уже ми перезирнулися. Бо було чого.

Учительська як учительська — шафи, столи, стільці, глобус на шафі, наочне приладдя.

А за столами...

За столами сидять директор і вчителі. Але в якому вигляді! Ти, звичайно, бачив, як зображають на малюнках грецьких богів? От-от! У білих простирадлах (тоги називаються), один кінець через плече перекинутий. У декого на голові шоломи (у Фаїни. тобто Афіни, наприклад, Панасівни). У декого в руках лук і стріли (у Зінаїди, тобто Артеміди Семенівни, і в Антона, тобто Аполлона Григоровича). У військкерівника Андрія, Арея Степановича — меч. А в Ореста, Гефеста Івановича — величезний ковальський молот.

На чільному місці сидить Лев, тобто Зевс Парамонович. В одній руці щиток, як у електрозварника, а в другій — блискавки. І він їх щитком раз у раз прикриває, щоб учителів не сліпило.

Віддалік, під стіною, на окремому стільці похнюплений Прометей Гаврилович, а навпроти нього, у протилежному кінці вчительської, на підвищенні, сидить на стільці наша бібліотекарка Іда Василівна. Очі зав'язані хустиною. В одній руці терези (примітивні ваги з бляшаними шальками иа ланцюгах) , у другій великий кульок, з якого щось сиплеться — так званий «ріг достатку».

Я одразу догадався: це Феміда, богиня правосуддя! А ми про бібліотекарку зовсім забули. І не назвали її ніяк. А вона, виявляється, Феміда Василівна. Взагалі, правильно, їй підходить. Вона любить справедливість, засуджує погану поведінку. Завжди радить читати книжки не просто розважальні, а ті, які виховують, які вчать бути справжніми людьми (так вона завжди каже).

— Заходьте! — сказала нам Афіна Панасівна, поправляючи на голові блискучий, з різними витребеньками шолом (він їй був, здається, трохи завеликий). — Сідайте отамо на стільцях.

І показала на два стільці, що стояли посеред учительської, в центрі. Ти ж знаєш, коли когось із учнів викликають на педраду, завжди садовлять отамо в центрі на стільцях.

Сіли ми з тобою. Сидимо.