Олесь Гончар - Блакитнi вежi Яновського

Прозаїк, драматург нiколи не затлумив у Яновському поета – i в широкому, i в буквальному смислi: його раннi вiршi служили нiби заспiвом до його романiв, до його надзвичайно музикальної художньої прози.

Яновський творив на рубежi прози i поезiї. В нього наскрiзь поетичне сприймання життєвих явищ, образнiсть його має багато спiльного з нацiональним героїчним епосом, водночас письменник прагнув з реалiстичною точнiстю, суворою достовiрнiстю вiдтворювати – на всiх глибинах – об'єктивний свiт. У звичайному знаходив вiн високе i поетичне, цiнував реалiстичну деталь i водночас здатен був створити образ широкий, крилатий, сповнений мiсткої художньої символiки. Ще побутує хибне уявлення, нiби митець, що тяжiє до романтичних барв, неодмiнно щось прикрашає (нiби вiд цього грiха гарантована будь-яка iнша стильова течiя). Проза автора «Вершникiв» при всiй її пiднесенiй поетичностi дорога нам саме своєю правдою. В особi Яновського ми маємо митця, якого читач справедливо ставить в один ряд з Тичиною, Довженком. I хай не завжди чекав на нього успiх, але це був художниквiдкривач, що дорожив свiжiстю, правдивiстю образiв, нетерпимець до будь-якої рутизни, до хуторянського епiгонства. Творчiсть автора «Вершникiв» несла нашiй художнiй прозi i iстинно новаторськi вiдкриття. Витончений i гострий розум його вмiв поєднувати речi, здавалось би, несумiснi – мудру iронiю i високу патетику, що звучала в його устах природно, без фальшi. В поетицi Яновського фольклорна пiсеннiсть зiллялась з найсучаснiшою стилiстикою фрази, до того ж це був митець надзвичайно винахiдливий у композицiйнiй побудовi своїх творiв,– адже роман «Вершники», скажiмо, то був, по сутi, зовсiм новий тип романної форми, ранiше не знаної у свiтовiй лiтературi.

Творчий шлях Яновського був нелегким, до своїх перемог художник iшов через нелегкi, часом болючi пошуки. Як i багато хто в лiтературi двадцятих рокiв, письменник-степовик у раннiх своїх творах iнколи захоплювався поетизацiєю повстанської стихiї, де абстрактна, книжкова романтика, бувало, заступала сувору поезiю самого життя. Проте навiть i в таких, сказати б, юнацьких романах Яновського, як «Майстер корабля» (1928) або «Чотири шаблi» (1931), ми уже вгадуємо зрiючу силу того митця, з-пiд пера якого вийдуть «Вершники», ця натхненна пiсня про людей iдейної переконаностi, залiзної дисциплiни, високого комунiстичного обов'язку; «Вершники» не були запереченням попереднiх романiв художника, вони стали – пiсля «Чотирьох шабель»– вершиною, апофеозом, логiчним наслiдком напруженого, творчого розвитку митця. Ось чому кожен, хто хоче з'ясувати для себе таємницю появи i переможної ходи «Вершникiв», мусить знати їхню творчу передiсторiю, щоб побачити, з якими труднощами чесний художник крiзь тумани блукань пробивався до iстинного бачення найскладнiших явищ життя.

Яновський нiколи не пiддавався самоспокусi, у лiтературi вiн не шукав манiвцiв, вiн знав, що, йдучи у творчiсть, прирiкає себе на тяжку працю. Ще замолоду вiн сформулював для себе робоче правило: «Я буду суворим майстром. Я не випущу тодi блукати помiж рядкiв зайвого слова, я не дам дивитись на будiвництво моїх будiвель». I, зрозумiла рiч, не лише в стилiстицi, у творчостi письменник був суворим i вимогливим до себе, в самому життi вiн прагнув бути гiдним тих, кого вiдтворював у своїх книгах, в яких читач знаходив для себе приклади людської чистоти, вимогливостi до себе, високого благородства.

Письменника, особливо прозаїка, драматурга, читач оцiнює передусiм за тими образами, якими митець збагатив лiтературу, i коли ми думаємо про Яновського, то бачимо, як виходять на арену iсторiї донецький шахтар Чубенко i комiсар Данило Чабан, Половчиха, Iван i Мусiй Половцi, Артем i Фрунзе, Адаменко, Швед i безiменний герой революцiї – сiльский листоноша, тобто характери, в яких нiби синтезоване народне життя, весь драматизм того буремного часу. Художня монументальнiсть цих образiв, внутрiшня сила, гармонiйнiсть, скульптурна опуклiсть при всiй ощадностi засобiв, якими користується митець, одразу ж привернули увагу, вся наша лiтература радiла виходу «Вершникiв», появу книги вiтали в Москвi i в Парижi. Микола Островський побачив у героях Яновського духовних сподвижникiв Павла Корчагiна. Павло Тичина вже в роки вiйни сказав про «Вершникiв», що вони стали «нiби патентом на одержання зрiлостi прози української», хоча й до того в українськiй прозi було вже чимало сильних творiв, чиє життя триває й досi. «Вершники» знаменували собою величезну перемогу художника, його свiтогляду, який побачив рушiйну силу iсторiї не в смiливцях анархiстського гатунку, а в людях працi, у безстрашних бiйцях революцiї, в образах комунiстiв, робiтникiв i селян, якi не щадили себе у самовiдданiй боротьбi за ленiнське, соцiалiстичне оновлення свiту.