Василь Лисенко - Легенди про Тараса

– Давайте, – каже пану, – все по закону зробимо.

Нікуди подітися Скоропадському. Відпустив молодят на волю. Ще й на весілля по десять карбованців дав. Скоро й весілля відгуляли. Тарас Григорович теж прийшов, випив по чарці з кріпаками. Першу за здоров'я молодої, другу за здоров'я молодого, а третю чарку підняв та й каже:

– Вип'ємо за те, щоб ми завжди були від панів розумніші й хитріші і повиганяли їх геть із своєї землі!

Довго тоді згадували про це весілля у селі. І прозвали Шевченка «хитрим сватом».

Якогось літа гостював Тарас Григорович у Качанівці. Малював там портрети, вірші писав, з селянами розмовляв, про життя їхнє гірке розпитував. Бідкалися кріпаки. З усіх навколишніх сіл приходили на панів скаржитись, просили поета лихові їхньому зарадити.

Найгірш бідували кріпаки пана Самойловича. Примушував осоружний пан працювати їх і в свята, і в будні. Але й цього йому було замало, наказав, клятий, своєму осаулі гнати людей вночі на панщину.

– Хай працюють, іродові душі! А хто не скориться, – на стайню…

Ішли вночі жінки й чоловіки на поле, діток малих із собою брали… Жали пшеницю чужу.

Дізнався про це Шевченко, вирішив піти до Самойловича в маєток. Довго чекав на подвір'ї, поки прийме його пан. Нарешті відчинилися двері, вийшов лакей у блискучому кунтуші.

– Їх благородіє запрошує вас до кабінету.

Стіни в кабінеті дорогими картинами завішані, підлога килимами вистелена. Лежить Самойлович на дивані й курить довжелезну люльку. Біля нього сидить козачок, віялом махає. Глянув Шевченко на пана й зупинився вражений. Очі в Самойловича жиром заплили, щоки – ніби в кабана годованого, живіт – як велетенські ночви… Дивиться й пан на Шевченка, очицями кліпає.

Мовчать обоє. Пригадалося Тарасу Григоровичу його дитинство. Ось так і він колись сидів біля пана Енгельгардта, люльку йому подавав, усі примхи виконував.

– Чого зволите? – обізвався поміщик кволим голосом. – Може, щось цікаве повідаєте чи бесідою освіченою порадуєте.

А Шевченко був метикований. Розум мав вигадливий, світлий.

– Прийшов до вас, пане Самойловичу, – починає здаля, – познайомитися, поговорити, портрет з вас намалювати, щоб усьому світові показати славного нащадка старшинського роду.

До вподоби ці слова Самойловичу. Підняв трохи голову, наказав козачку подати води кухоль.

– Та швидше повертайся, бидло погане, наче не своїми ходиш! – крикнув на хлопця. А тоді знов до Шевченка. – От якби знайшлася мудра людина й вигадала таку палицю сучкувату, щоб ударив одного хлопа по спині, а в усіх боліло. Нема вже здоров'я, а то я б навчив своїх кріпаків шанувати моє слово…

– А чим же ви хворі? – цікавиться Шевченко.

– Помираю, – зітхає пан, – де не лікувався, у кого не був – усе марно. Запливаю геть-чисто жиром. Оце приїхав з Кавказу, був на водах. Не допомогло. Певно, помирати доведеться. А не хочеться… Скільки в мене індиків, курочок, поросяток… Хто ж їх їстиме, ласуватиме?

– Пане Самойловичу, а що коли я вас вилікую,– пропонує Шевченко, – яку мені нагороду дасте?

– Що хоч проси, тільки врятуй від загибелі.

– Врятую, але така умова: на панщину кріпаків не гнати, не бити, а за ліки тисячу карбованців готівкою. За місяць, пане, будете як жердина.

Вагається поміщик. Хочеться йому вилікуватись, але умова непідходяща.

– Слухай, голубе, – благає Самойлович, – не забирай ти в мене останньої радості. Люблю я попоїсти і люблю з кріпачками своїми побалакати, нагаєм по спинах їх погуляти. Краще я дам тобі за лікування десять тисяч золотих, а хлопів, вражих синів, битиму!

– Ні, так буде, як я сказав.

Умовляв, умовляв поміщик – врешті згодився. Не хотілося йому наглої смерті.

– Тепер, – каже Шевченко, – напишіть мені розписку, що згодні лікуватися і ніяких претензій потім до мене не матимете. І, звісно, згадайте в тій розписці за тисячу золотих.

Написав поміщик розписку, зітхає.

– Ой, не вірю я в твої ліки. І хто вже тільки не брався за це, не допомагає. Може, десь за морем і є знахар, що зарадив би моїй біді, так не знаю дороги.

– Не журіться, пане. У вас під боком є такий знахар, кращого не треба… Тільки одягайтесь у селянське вбрання, бо панів цей знахар не лікує.

Одягнув лакей на пана Самойловича свиту, штани полотняні, постоли… Сів Тарас Григорович з паном на бричку, поїхали.

Недалеко Качанівки хутір був, а на тому хуторі панська гуральня. Тяжко працювали там кріпаки. Наглядав за ними управитель, німець. Високий на зріст, руки – як ті ломаки. Ходить по гуральні з нагайкою, кріпаків шмагає. До цього управителя й привіз Шевченко пана Самойловича. Вийшов німець до своїх гостей, очима лупає. А Тарас Григорович в академії вчився, і по-німецькому, і по-турецькому розмовляти вмів.