Всеволод Нестайко: Супер «Б» з «фрикадельками» (збірник)

– Банани, кажете, любить? – перепитав розгублено Алик.

– А що? Думаєш, тільки ти банани любиш? Бачив, як ти їх наминаєш. Спробував би ти самою сирою рибою та водоростями харчуватися!

– Лапшу ви мені на вуха вішаєте! – спробував утриматися на матеріалістичних позиціях Алик.

– Ображаєш! – насупив брови капітан. – А хочеш сам на русалку подивитися?

– Як це? – розгубився Алик.

– Тільки, звичайно, увечері, як місяць на небо випливе. Нині місяць саме у півповні – видно буде чудово. Зможеш до мене прийти рівно о десятій? Пізніше тебе батьки не пустять.

– І ви мені покажете русалку? – недовірливо спитав Алик.

– Якщо ти бананів принесеш штуки зо три, не менше.

– Ви це серйозно? – спитав Алик.

– Абсолютно!.. Ти тільки батькам про русалку поки що не кажи. Бо вони теж захочуть подивитися на неї і тільки налякають бідненьку. А як побачиш, тоді й розкажеш.

Додому Алик прибіг збуджений і веселий.

– Що? Невже домовився?! – радісно запитав тато.

– Ні! Але дядько дуже цікавий. Я до нього о десятій вечора піду. Він мені щось цікаве покаже.

– Ну, давай-давай! – похитав головою тато. – Закомпаніруйся, як каже наша бабуся, з цим диваком гарненько. Це буде корисно.

Мама скривилась, але заперечувати не посміла.

З бананами теж проблем не було. Алик узяв не три, а п'ять штук.

– О! Молодець! – весело зустрів його капітан Галтер. – А я, грішним ділом, думав, що не прийдеш, не пустять батьки. Все-таки пізнувато. Ну, ходімо покладемо банани для русалки.

І Алик із капітаном пішли до берега і поклали банани на місток-кладку, з якої капітан ловив рибу. – Я називаю цей місток «притика», тобто причал. Сюди причалюють кораблі мого дитинства, моєї мрії… А ми з тобою піднімемось на капітанський місток і будемо чекати.

Хвилин за десять нетерплячий Алик спитав:

– Ну, де ж ваша русалка?

– Наберись терпіння! Мовчи та диш, як казав мій дідусь! – усміхнувся капітан Галтер.

Минуло ще хвилин десять. Капітан для чогось увімкнув ліхтарика, спрямувавши промінь на «притику». Хоча місяць освітлював і берег, і озеро. Кумкали жаби, й набридливі комарі раз у раз впивалися Алику то в чоло, то в руки, то в щоки… Алик мовчки відмахувався.

І раптом… Раптом із води біля «притики» вигулькнула голова дівчини з довгим волоссям. Дівчина була така гарна, що Алик аж рота роззявив. У животі в нього колько побігли холодні бульбашки, як від газованої води…

Дівчина однією рукою взяла банани, а другу приклала долонею до рота, а тоді помахала їм, дякуючи. І занурилась у воду, а за мить над водою мелькнув риб'ячий хвіст і теж зник – тільки жмурки на воді лишилися…

– Ну, бачив? Переконався? – спитав капітан.

– Ба-бачив! – пробелькотів Алик.

– Ти знаєш, – зітхнув капітан. – Я подумав, що батькам, мабуть, не варто розказувати про русалку. Твій тато такий спритний, що захоче виловити її сіткою. Пропаде сердешна… Скажеш, що я тобі відкрив таємницю про підводну протоку, яка з'єднує озеро з Дніпром… Тому, мовляв, і риба велика запливає.

Так Алик і вчинив.

Після цього Алик таки по-справжньому подружився з капітаном Галтером. Всі дні проводив у нього. Старий весь час розказував хлопцеві про захопливі морські пригоди, учасником або свідком яких він був. Алик слухав, затамувавши подих. Але якось капітан розказав пригоду, яка здалася Алику дуже знайомою. І раптом Алик згадав – та це ж із книжки Бориса Житкова «Морські історії», яку він два місяці тому читав. Хлопець несміливо натякнув капітанові на схожість сюжетів. Старий знітився, почервонів і раптом рішуче махнув рукою:– А! Більше не морочитиму тобі голови. Пробач, ніякий я не капітан, а пенсіонер-бухгалтер. От звідки і мій псевдонім – Галтер. Змалку я страшенно мріяв стати моряком, капітаном далекого плавання. Але здоров'я підвело. Всю юність я проплавав по лікарнях… До того ж я дальтонік, не розрізняю червоного і зеленого кольорів, плутаю їх. А капітан мусить розрізняти кольори обов'язково. Бо існує світлова морська сигналізація. І, сплутавши кольори, можна наробити великої біди. Особливо в тумані… Все життя я тільки мріяв про море, книжки читав, сувеніри збирав… А коли вийшов на пенсію, збудував собі оцей корабель-дачку й тішуся, як дитина. Пробач, мічмане Здоровего, що я тебе дурив!.. Хотів, щоб і тобі цікаво було. Згодом я збирався тобі правду відкрити, але ти мене випередив…

– І русалка теж несправжня? – тихо спитав Алик.

Старий зітхнув:

– Несправжня, дорогий мій!.. Це наша сусідка з протилежного берега, з якою я дружу. Умовив її за три банани зіграти русалку. Вона спортсменка-аквалангістка. На десятки метрів із трубкою пірнати може. От і припливла з того берега попід очеретом, як я їй ліхтариком підморгнув. А тоді ластом, наче хвостом, по воді хвицнула. Дуже натурально вийшло. Я і сам майже повірив… Ти вже не ображайся на мене, мічмане!..