Іван Багмут - Блакитне плесо

Вузька загата на краю греблі росте і росте. Вона росте не тільки вгору, а й вшир, бо людей все більшає і більшає, тепер є кому працювати, щоб зробити загату ширшою. Без угаву гуркотять вагонетки, додаючи нового ґрунту на греблю.

Панькові немає лопати, і хлопчик стає трамбувати землю.

Вода в ставку стоїть спокійна-спокійна і блищить на сонці. Панькові просто не віриться, що така тиха вода може зруйнувати греблю.

— Що воно гуде? — несподівано питає Панька огрядна тітка, що утоптує землю поряд з ним.

Панько якусь мить прислухається.

— Монах гуде, — каже він.

— Я тебе як людину питаю, — ображається тітка. — Підожди, я матері скажу. Чий ти? Ганнин?

— Монахом називають трубу, що під греблею, — пояснює він. — Це вода гуде.

Жінка якийсь час роздумує, ніби перевіряючи — правду каже Панько чи сміється, потім хитає головою:

— І таки дійсно, тиха вода греблі рве. Правду люди кажуть…

Панько на мить уявляє, як ревла б вода, коли б ішла не через монаха, а поверх греблі, і йому стає моторошно.

Один край греблі все підіймається і підіймається, а бурхливі ручаї, що текли з верхів’їв балки і по її схилах, спочатку стають спокійнішими, а потім і зовсім зникають. Тепер гребля вже не врівні з водою, а вища її майже на півметра. Правда, не на всю широчінь, а тільки з того краю, що від води.

Несподівано Панько помічає, що вузька мережка шумовиння біля берега відокремилася від води і застигла на схилі греблі. Піна лишилася вгорі, а вода опустилася на кілька сантиметрів вниз. Що б це означало? Не інакше як вода починає спадати! Треба негайно повідомити про це Степана Юрійовича.

Панько біжить на пагорок, де старший піонервожатий про щось гаряче розмовляє в гурті колгоспників. Пробираючись серед густого натовпу працюючих, Панько раптом спиляється, здригнувшись. Просто перед ним з лопатою в руках, спітнілий, в забейканих вище колін штанях, стоїть Микола Кваша.

Обидва хлопці, відсахнувшись мимоволі назад, дивляться один на одного не то злякано, не то здивовано. Потім Микола ніяковіє і винувато опускає очі. Панькові теж ніяково, і він теж винувато опускає очі. Вони стоять мовчки якусь хвилину.

— А вода вже не прибуває! — повідомляє Панько.

— Та невже!? — скрикує Микола, і очі йому враз починають сяяти радістю.

— Ходімо скажемо про це Степанові Юрійовичу! — пропонує Панько.

Коли вони вже наблизились до піонервожатого, Панько мимоволі рвучко робить крок назад. Степан Юрійович розмовляє з секретарем парторганізації та з головою колгоспу. А що, як Корній Корнійович не забув образливих слів?

— Куди ти? — хапає його за руку Микола,

В цей час Степан Юрійович помічає хлопців і, продовжуючи розмову, робить їм рукою знак почекати.

Панько стоїть нахилившись, боячись зустрінутися очима з головою колгоспу.

— А коли знову піде такий дот? Та навіть звичайний дощ? А як злива трапиться вночі? Що тоді? — питає піонервожатий Корнія Корнійовича.

— Та то можна встановити нічні чергування… То нічого… — спокійно відповідає голова колгоспу.

— Ні, я не згоден! Треба спустити всю воду з ставка, — гарячився старший піонервожатий. — І насип дуже вузький. Не вся ж гребля насипана. Дивись, промиє. Ні, не згоден!

— Та ви ж зрозумійте, — умовляє голова колгоспу, — стільки води! І для поливання було б! І для череди — готовий водопій! Вода — це ж золото!

— А чим би ви поливали і де б напували худобу, коли б школа не взялась робити ставок? — уїдливо питає Степан Юрійович.

Секретар парторганізації нахиляє обличчя, щоб Корній Корнійович не побачив його посмішки. Голова колгоспу хвилину мовчки дивиться на вчителя і раптом помічає Панька. Він уважно придивляється до нього, щось наче згадуючи, і враз голосно сміється:

— Винен! Ляпав вухами! Адже ж так ти казав? — звертається він до Панька.

Панько червоніє, а вчитель і агроном незрозуміло дивляться на голову колгоспу і на Панька.

— Хочуть випустити всю воду з ставка! Яка твоя думка? — питає він хлопця.

— Як випустити? А де ж ми будемо купатися? — збентежено говорить Панько.

— Ну, от бачите, — сміється Корній Корнійович, — і головний ініціатор ставка мене підтримує.

— Шкода випускати, — каже Володимир Семенович. — Таке багатство!

— Добре, — нарешті згоджується старший піонервожатий. — Але майте на увазі, як тільки барометр покаже «хмарно»— я спущу всю воду.

— А я теж у боргу не залишусь, — відповідає Корній Корнійович. — Дам майстрів і цегли на водоскид. Завтра ж дам.