Гарриет Бичер-Стоу - Хатина дядька Тома

— Дванадцять… Ну, тепер побачимо, — сказала вона і, відчинивши двері в передпокій, стала прислухатися. — Ану!.. Що там таке? — мовила раптом, піднявши палець.

— Та всього-на-всього вітер, — озвався Легрі. — Хіба не чуєш, як бурхає?

— Іди-но сюди, Саймоне! — пошепки сказала Кассі, беручи його за руку й тягнучи до сходів. — А ти знаєш, що ото таке? Слухай!

Повітря розітнув дикий зойк. Він долинув з горища. Ноги Легрі підітнулися, обличчя сполотніло з жаху.

— Чи не взяти тобі твої пістолі? — запитала Кассіз посміхом, від якого Легрі аж морозом пройняло. — Саме час усе з’ясувати, атож. Іди нагору — вони там.

— Не піду! — відказав Легрі й вилаявся.

— Чому ні? Ти ж знаєш, що ніяких привидів нема! Ходім!.. — І Кассі легко побігла нагору крученими сходами, тоді, сміючись, озирнулася на нього. — Ходім, кажу!

— Ти таки справді нечиста сила! — сказав Легрі. — Вернися, відьмо!.. Чуєш, Кассі! Не ходи!

Але Кассі дико засміялась і побігла далі. Легрі почув, як вона відчиняє двері на горище. В ту ж мить сильний порив вітру, війнувши донизу, загасив свічку в його руці, і в темряві розлігся моторошний, нелюдський крик. Легрі здалося, що кричать йому просто у вухо.

Не тямлячи себе, він стрімголов кинувся до вітальні. За якусь хвилю туди вернулась і Кассі, бліда, спокійна й холодна, мов дух помсти. В очах її палав той самий страхітливий вогонь.

— Сподіваюся, тепер ти задоволений? — мовила вона.

— Будь ти проклята, Кассі! — вигукнув Легрі.

— За що? — спитала Кассі. — Адже я тільки піднялася нагору й зачинила двері. Як, по-твоєму, Саймоне, що там діється на горищі?

— Це тебе не обходить! — гримнув Легрі.

— Он як? Ну що ж, — мовила Кассі, — так чи інакше, а я рада, що мені тепер не. треба ночувати «коло тих сходів.

Передбачаючи, що того вечора буде вітер, Кассі заздалегідь піднялася на горище й відчинила віконце. Тож не дивно, що, коли вона розчинила двері, війнув протяг і загасив свічку.

То була одна з хитрощів, якими Кассі й далі морочила Легрі, аж поки довела його до такого стану, що він краще встромив би голову в лев’ячу пащу, аніж поткнувся на горище. Тим часом ночами, коли всі в домі спали, вона потихеньку зносила туди харчі, а зібравши достатній запас, помалу перемістила на горище майже весь одяг, свій і Емелін. Нарешті все було готове, і вони чекали тільки слушної нагоди, щоб здійснити свій задум.

Підлестившись до Легрі й вибравши хвилину, коли той був у доброму гуморі, Кассі умовила його, щоб він узяв її з собою до сусіднього містечка, яке лежало на самому березі Червоної річки. Майже надлюдським зусиллям пам’яті вона закарбувала в голові кожний поворот дороги й у думці визначила час, потрібний на те, щоб пройти її пішки.

А тепер, коли настала година діяти, нашим читачам, напевне, буде цікаво заглянути за лаштунки й побачити все на власні очі.

Наближався вечір. Легрі вдома не було: він поїхав на сусідню ферму. Вже чимало днів Кассі, як ніколи, запобігала перед Легрі, не перечила йому ані словом, і, здавалося, вони чудово ладнали між собою. І ось ми бачимо її в „кімнаті Емелін, де вони обидві збирають речі й зв’язують їх у два невеличкі клунки.

— Гаразд, цього буде досить, — мовила Кассі. — А те пер надягай капор і ходім. Саме час.

— Ще видно, нас можуть побачити, — заперечила Емелін.

— А я того й хочу, — спокійно відказала Кассі. — Треба, щоб вони пустилися за нами в погоню, хіба ти не розумієш? Ось як усе має бути. Ми крадькома вислизнемо з задніх дверей і побіжимо повз селище. Сембо чи Квімбо напевне нас помітять. Вони кинуться за нами, а ми гайнем на мочарі. Тоді вони повернуться, бо їм треба буде зняти тривогу, зібрати людей, відв’язати собак і все таке. А поки БОНИ метушитимуться й заважатимуть один одному, як це завжди буває, ми з тобою перебіжимо до струмка, що тече за будинком, і вийдемо бродом аж проти задніх дверей. Це зіб’є собак зі сліду, бо у воді духу не залишається, ми собі шмигнем у задні двері та мерщій на горище. Я приготувала гарну постіль в одному з великих ящиків, бонам доведеться перебути там деякий час. Адже він усе переверне, аби тільки нас знайти, ось згадаєш моє слово! Позбирає наглядачів з інших плантацій і влаштує таку погоню, що аж небо зажевріє! Вони винюхають кожен куточок у тих мочарах, Він же любить вихвалятися, що від нього ще ніхто ніколи не втік. Отож нехай собі полює на здоров’я.

— Ой, як гарно ти все розміркувала, Кассі, — сказала Емелін. — Чи міг би хто ще таке придумати!