Алан Мілн: Вінні-Пух

— Слухай, Кролику, а хіба то не ти?

— Ні, не я! — сказав Кролик, змінивши голос.

— А той голос — хіба він не твій?

— По-моєму, ні,— сказав Кролик.— По-моєму, він анітрохи не схожий на мій!

— Чудасія! — сказав Пух.

Він знову витягнув голову з дірки, трохи подумав, по тому втретє засунув голову й запитав:

— Будьте ласкаві, скажіть, а де зараз Кролик?

— Він пішов у гості до свого друга Вінні-Пуха. Вони, знаєш, які друзі!

Вінні-Пух аж рота роззявив із подиву.

— Та це ж я! — сказав він.

— Хто "я"? "Я" різні бувають.

— "Я" — це я! Вінні-Пух!

Тепер здивувався Кролик. Він здивувався ще дужче за Пуха.

— А ти в цьому певен? — запитав він.

— Абсолютно певен! — сказав Вінні-Пух.

— Ну, гаразд, тоді заходь!

І Вінні поліз у нору.

Він пропихався, протискався, просувався і, врешті-решт, опинився у Кроликовій оселі.

— Твоя правда,— сказав Кролик, оглянувши його з голови до п'ят.— Це таки ти! Дуже радий тебе бачити!

— А ти думав — хто це?

— Ну, думав, мало хто може бути! Сам знаєш, тут, у Лісі, не можна абикого пускати в хатку! Обережність ніколи не завадить... А чи не час уже чимось підкріпитися?

Вінні-Пух завжди був охочий трохи підкріпитися, а надто годині об одинадцятій ранку, бо о цій порі сніданок уже давно закінчився, а обід ще й не думав починатися. І, звісно, Пух дуже зрадів, коли Кролик почав витягати тарілки та кухлики.

А коли Кролик запитав: "Тобі чого до хліба — меду чи згущеного молока?" — Пух так розхвилювався, що вигукнув: "І меду, й молока!" — Правда, спохопившись, він хутенько додав, щоб не склалося думки, ніби він ненажера: "А хліба не треба! Навіщо зайвий клопіт?"

Після цього він замовк і мовчав довго-довго, бо рот у нього був страшенно зайнятий.

Та ось Пух нарешті щось забуркотів, і голос його став солодкий, тягучий — ну просто як мед! — а далі підвівся з-за столу, від щирого серця потис Кроликові лапку й сказав, що йому вже час іти.

— Так скоро? — ввічливо спитав Кролик.

— Та бачиш,— знітився Пух,— я міг би побути ще трохи, якби ти... якби в тебе... — затинався він і при цьому чомусь не зводив очей з буфета.

— Правду кажучи,— виручив його Кролик,— я й сам збирався піти погуляти.

— Ага! От і чудово! Тоді і я піду. Бувай!

— Ну що ж, бувай, якщо ти справді більше нічого не хочеш.

— А хіба є щось іще? — зацікавився Пух.

Кролик зазирнув у всі банячки та горщики й, зітхнувши, сказав:

— На жаль, уже не лишилося нічого.

— Я так і знав,— співчутливо сказав Пух і похитав головою.— Ну, прощавай, мені треба йти.

І він почав вилазити з нори.

Він щосили тягнув себе передніми лапками, він над силу штовхав себе задніми лапами, і поволеньки-поволі на білий світ вистромився його ніс... далі вуха... далі передні лапки... далі плечі... а далі...

А далі Вінні-Пух закричав:

— Ой мамонько! Я краще полізу назад!

А ще трохи далі він закричав:

— Ой таточку! Ні, краще я полізу вперед.

А ще-ще трохи далі він зарепетував:

— Ой мамусю-татусю! Не можу ні вперед ні назад!

Тим часом Кролик намірився, як і казав, піти погуляти, але побачив, що передній хід його хатки затулений. Тоді він вискочив на вулицю чорним ходом і підбіг до Пуха.

— Ти що — застряг? — спитав він.

— Н-ні,— відповів Пух, силкуючись говорити безжурним голосом.— Це я просто відпочиваю: думаю про се, про те і потихеньку співаю.

— Ану, давай мені лапу! — сказав Кролик.

Вінні-Пух простягнув лапу, і Кролик почав його витягати. Він тягнув-тягнув, смикав-смикав, аж поки Пух закричав:

— Ой-ой-ой! Боляче!

— Тепер ясно,— сказав Кролик.— Ти застряг!

— А все через те,— сердито сказав Пух,— що дехто робить такі вузькі двері.

— Ні! — суворо мовив Кролик. — Усе через те, що дехто надто ласий до меду. І за столом,— сказав Кролик,— мені весь час здавалося, що хтось із нас надто багато їсть! І хоч я,— сказав Кролик,— із ввічливості мовчав, проте добре знав, що той "дехто" не я. А тепер,— сказав Кролик,— нічого вже не вдієш, треба кликати Крістофера Робіна.

Крістофер Робін, якщо брати звідти, жив досить далеко — ген аж із протилежного краю Лісу. Проте він хутенько прибіг на поміч, тільки-но Кролик його гукнув, а прибігши, побачив, що з нори стирчить лише передня половина Пуха, і, побачивши це, Крістофер Робін сказав:

— Ох, ти, дурненьке ведмежа!

Та сказав він це таким ніжним голосом, що всім одразу на серці полегшало.

— А я саме почав думати,— сказав Вінні-Пух, стиха шморгаючи носом,— а що, як бідному Кроликові вже ніколи-ніколи не доведеться ходити крізь парадні двері. Мені було б страшенно прикро...