Астрід Ліндгрен - Малий і Карлсон, що живе на даху

— Спробуємо найняти служницю, іншої ради немає.

І тато, й мама зажурилися… За столом уже не було так затишно, як завжди. Малий збагнув: треба щось зробити, щоб стало трохи веселіше. А хто кращий за нього мастак на такі речі?

— Угадайте щось дуже приємне, — сказав він. — Угадайте, хто повернувся!

— Хто?.. Сподіваюся, не Карлсон? — стривожилась мама. — Посмій лиш сказати, що ми знову матимемо такий клопіт!

Малий докірливо глянув на неї.

— Я гадаю, що з Карлсоном весело, а не клопіт.

Боссе засміявся.

— Ото настане життя! Мами не буде, зате з’явиться служниця і Карлсон, що без кінця зчинятиме самі бешкети.

— Не вкорочуй мені життя, Малий, — сказала мама. — Уяви собі, що буде, як служниця побачить Карлсона!

Тато суворо глянув на Малого.

— Нічого не буде. Служниця ані побачить, ані почує про Карлсона, обіцяй нам, Малий.

— Карлсон літає, де сам собі хоче, — сказав Малий. — Але я обіцяю нічого не говорити про нього.

— Жодній душі, — наполягав тато. — Не забувай, ми так домовилися.

— Жодній душі , — пообіцяв Малий. — Тільки, звичайно, вчительці в школі.

Але тато похитав головою.

— Ні слова вчительці! Нізащо!

— Гаразд, — сказав Малий. — Тоді я про служницю теж не говоритиму. Бо з нею ще гірше, ніж з Карлсоном.

Мама зітхнула.

— Ще хтозна, чи ми знайдемо десь служницю, — сказала вона.

Але вже другого дня мама дала оголошення до газети. І врешті одна жінка відгукнулася на нього. Звалась вона панна Цап. А за дві години вона прийшла домовлятися.

Малому тоді саме стріляло у вусі, і він хотів бути якнайближче до мами, найкраще сісти їй на коліна, хоч він був уже завеликий, щоб сидіти на колінах.

— Та як тобі стріляє у вусі, то, хоч-не-хоч, мусиш вилазити мамі на коліна, — сказав він і любенько вмостився в неї на колінах.

У коридорі пролунав дзвінок. То прийшла панна Цап. Малий більше не міг сидіти в мами на колінах. Та весь час, поки панна Цап була в кімнаті, він крутився біля маминого стільця, прикладав хворе вухо їй до плеча і, як воно боліло, тихенько скімлив.

Малий сподівався, що панна Цап буде молода, вродлива й ласкава — десь така, як учителька в школі. Коли ж навпаки — то була рішуча літня жінка, висока, огрядна, з великим волом та ще й такими сердитими очима, що Малому стало лячно. Він відразу відчув, що не любить її.

Бімбо, мабуть, теж відчув те саме, бо почав завзято гавкати.

— Он як, тут є собака, — сказала панна Цап.

— А ви не любите собак? — стурбовано спитала мама.

— Люблю, якщо вони гарно виховані, — відповіла панна Цап.

— Я не знаю, чи Бімбо гарно вихований, — несміливо сказала мама.

Панна Цап енергійно кивнула головою.

— Але він буде вихований, якщо я залишусь у вас. Я колись доглядала собак.

Малий у душі сподівався, що вона таки в них не залишиться.

Тієї миті в нього саме заболіло вухо, і він не стримався й трошки поскімлив.

— Так, так, пси дзявкітливі й діти плаксиві, — мовила панна Цап і всміхнулася.

Видно було, що вона жартує, проте Малий не дуже вподобав її жарт і сказав тихенько, ніби сам до себе:

— І в мене ще є рипучі черевики.

Мама почула його слова. Вона почервоніла й квапливо сказала:

— Ви, мабуть, любите дітей, панно Цап, правда?

— Люблю, якщо вони виховані, — відповіла панна Цап і втупила очі в Малого.

Мама знов зніяковіла.

— Я не знаю, чи Малий дуже вихований, — промурмотіла вона.

— Але він буде вихований, — запевнила панна Цап. — Почекайте тільки. Я колись гляділа дітей.

Малий злякався. Йому стало шкода тих дітей, що їх колись гляділа панна Цап. І тепер він сам буде такою дитиною! Було чого наполохатись!

Мама теж трохи задумалася. Вона погладила Малого по голові й мовила:

— Ну, як казати про нашого хлопця, то на нього найкраще діє ласка.

— Але я помітила, що ласка не завжди помагає, — заперечила панна Цап. — До дітей треба ще й твердої руки.

Потім вона сказала, яку хоче платню, і поставила вимогу, щоб її звали хатньою робітницею, а не служницею. На цьому й домовилися.

Саме тоді вернувся з контори тато, і мама відрекомендувала:

— Наша хатня робітниця панна Цап.

— Наш хатній цап, — сказав Малий і щодуху кинувся до дверей. Бімбо шалено загавкав і помчав за ним.

А другого дня мама поїхала до бабусі. Всі плакали, коли проводжали її, а найдужче Малий.

— Я не хочу бути з хатнім цапом, — хлипав він.

Він зрозумів, що таки доведеться йому бути з нею.

Адже Боссе й Бетан приходять зі школи далеко за південь, тато з контори не раніше п’ятої. І Малий багато-багато годин буде сам змагатися з панною Цап. Тому він і плакав.