Астрід Ліндгрен - Малий і Карлсон, що живе на даху

Та ось усі знов зібралися коло його ліжка — і тато, і мама, і Боссе, і Бетан. Проте Малий ще глибше занурив обличчя в подушку.

— Слухай, Малий, там біля дверей на тебе хтось чекає, — сказав тато.

Малий не озвався.

Тато поторсав його за плече.

— Чуєш, на тебе в сінях чекає один приятель!

— То Гунілла або ж Крістер, — неприязно промурмотів Малий.

— Ні, цього разу приятеля звуть Бімбо! — сказала мама.

— Я не знаю ніякого Бімбо! — промурмотів Малий ще неприязніше.

— Ти його справді не знаєш, — сказала мама. — Але він дуже хоче познайомитися з тобою.

Тієї миті в сінях тоненько заскавчало цуценя.

Малий напружив м’язи і вчепився в подушку. Ні, це йому уявляється.

Коли цуценя заскавчало ще раз, Малий аж підскочив на ліжку.

— То пес? — спитав він. — Справжній живий пес?

Тоді Боссе кинувся до сіней і за мить повернувся, несучи на руках — о, мабуть, це все тільки сон! — маленьку таксу.

— Це мій живий песик? — прошепотів Малий.

В очах йому ще й досі блищали сльози. Він простяг руки до Бімбо. Здавалося, Малий боїться, що цуценя може кожної миті зникнути, як марево.

Але цуценя не зникало. Воно сиділо в Малого на руках, лизало йому обличчя, скавчало й гавкало, обнюхувало йому вуха. Бімбо був зовсім-зовсім живий!

— Тепер ти радий, Малий? — запитав тато.

Малий тільки зітхнув. Як можна таке питати! Він був такий щасливий, що йому аж защеміло десь усередині — чи то в душі, чи в животі. А може, так завжди буває, коли ти по-справжньому щасливий?

— А той оксамитовий песик буде іграшкою для Бімбо. Добре, Малий? — спитала Бетан. — Ми й гадки не мали тебе дратувати… так жорстоко, — додала вона.

Малий усе забув. Крім того, він не дуже дослухався до її слів, бо саме розмовляв з Бімбо.

— Бімбо, любий Бімбо, ти — мій собака!

Потім він сказав мамі:

— Мені здається, що Бімбо куди кращий за Альберга. Адже такси — найкращі в світі собаки.

Та ось Малий згадав, що скоро мають прийти Гунілла й Крістер.

О, він навіть не уявляв собі, скільки радощів дасть йому цей день. Подумати тільки, адже Гунілла й Крістер зараз побачать, що він має собаку, цього разу справді свого власного собаку, та ще й такого гарного, найкращого в світі!

Але раптом він занепокоївся:

— Мамо, а я зможу взяти Бімбо, коли їхатиму до бабусі?

— Авжеж. Ти повезеш його ось у цьому кошику, — відповіла мама й показала на маленького кошика, що його Боссе приніс із сіней разом з цуценям.

— Добре, — зрадів Малий.

Пролунав дзвінок. Це прийшли Гунілла й Крістер. Малий кинувся їм назустріч і закричав:

— Мені подарували собаку! Я тепер маю власного собаку!

— Гляньте, який чудовий! — вигукнула Гунілла, але потім похопилась і сказала: — Вітаємо тебе! Ось подарунок від Крістера й від мене.

І вона дала Малому пакуночок із цукерками. Потім знов кинулася до Бімбо й закричала:

— О, який же він гарненький!

Малому було приємно слухати такі слова.

— Майже такий гарний, як Йофа, — мовив Крістер.

— Навіть кращий, — сказала Гунілла. — І куди кращий за Альберга.

— Еге ж, за Альберга кращий, — погодився Крістер.

Малий подумав, що і Гунілла й Крістер чудові приятелі. І він запросив їх до іменинного столу.

Мама саме наставила там повно-повнісінько смачних бутербродів з шинкою та сиром і цілу купу тістечок. А посеред столу поставила іменинний торт з вісьмома свічечками.

Потім вона принесла з кухні великий глечик гарячого шоколаду й почала наливати його в чашки.

— Ми не чекатимемо на Карлсона? — обережно спитав її Малий.

Мама похитала головою.

— Ні, я гадаю, що не варто на нього чекати. Бо знаєш, Малий, я майже певна, що він сьогодні не прийде. І взагалі, махни ти на нього рукою. Адже тепер у тебе є Бімбо.

Звісно, тепер у Малого був Бімбо, але все одно він хотів, щоб Карлсон прийшов на його свято.

Гунілла й Крістер сіли до столу, і мама почала пригощати їх бутербродами. Малий поклав Бімбо в кошик і також сів до столу.

Потім мама вийшла, залишивши дітей самих.

Боссе просунув носа в двері й гукнув:

— Не з’їжте весь торт, залиште й нам з Бетан покуштувати!

— Добре, залишимо по шматочку, — пообіцяв Малий. — Хоч це й несправедливо: адже ви стільки з’їли іменинних тортів, поки мене ще не було на світі.

— Тільки гляди, щоб мені залишив великий шматок! — додав Боссе й зачинив двері.

Тієї ж миті за вікном почулося гудіння, і до кімнати влетів Карлсон.

— Ви вже сіли до столу? — закричав він. — Мабуть, уже все поїли?