Астрід Ліндгрен - Малий і Карлсон, що живе на даху

Малий кілька разів вистрілив із пістолета. Звук був чудовий. Вся родина сиділа на краю ліжка і слухала, як він стріляє. О, він дуже любив їх усіх!

— Подумати лише, минуло вже вісім років, відколи цей пуцьвірінок з’явився на світ! — сказав тато.

— Так, час збігає! — зітхнула мама. — А пам’ятаєш, який того дня був дощ у Стокгольмі?

— Мамо, то я народився тут, у Стокгольмі? — спитав Малий.

— Ну звичайно, в Стокгольмі, — відповіла мама.

— Але ж Боссе й Бетан народилися в Мальме?

— Так, у Мальме.

— А ви, тату, народилися в Гетеборзі? Ви якось мені казали…

— Авжеж, — відповів тато.

— А ви, мамо, де народилися?

— В Ескільтуні, — сказала мама.

Малий палко обняв її.

— Яке щастя, що ми всі зустрілися!

Всі з ним погодились.

Потім вони ще раз проспівали Малому «На многі літа», а Малий ще раз вистрілив з пістолета. І який був луск!

Протягом дня він ще не раз стріляв із пістолета, чекав на гостей і все згадував татові слова про те, що, може, вдень будуть іще якісь подарунки. На мить він повірив, що станеться диво — йому подарують собаку, але відразу ж зрозумів, що такого не може бути, і навіть вилаяв себе за дурні мрії. Адже він вирішив не думати сьогодні про собаку і бути веселим цілий день.

І Малий справді був веселий.

Зразу ж після обіду мама почала накривати стіл у його кімнаті. Вона прибрала стіл квітами і принесла три найкращі рожеві чашечки.

— Мамо, — сказав Малий, — треба чотири чашки.

— Навіщо чотири? — здивувалася мама.

Малий збентежився. Тепер він мусив признатися, що запросив на іменини й Карлсона, хоч мама, звичайно, не буде рада.

— Карлсон, що живе на даху, також прийде до мене, — сказав Малий і твердо подивився мамі в очі.

— Ох, — зітхнула мама. — Ну що ж, хай приходить. Адже сьогодні твої іменини.

Вона погладила Малого по русявій голівці.

— Скільки ще в тебе дитячих вигадок, Малий. Навіть не віриться, що тобі вже вісім років… Якого ж ти насправді віку?

— Я чоловік у розквіті сил, — поважно відповів Малий. — Достоту, як Карлсон!

Час повільно минав. Уже давно настало те «вдень», що про нього казав тато, але ніяких більше подарунків Малий не одержав.

Та врешті один він таки дістав.

Боссе й Бетан — у них ще не почалися канікули — повернулися зі школи і відразу ж зачинилися в кімнаті Боссе. Малого туди не пустили. Він чув, як брат і сестра сміялися та шелестіли папером за дверима, і аж лопав з цікавості.

За деякий час вони вийшли, і Бетан, сміючись, вручила йому пакунок. Малий дуже зрадів і хотів зразу розірвати обгортку, але Боссе сказав:

— Спершу прочитай вірша на пакунку.

Вони написали вірша великими друкованими літерами, щоб Малому було легко читати.

Ось що він прочитав:

Малий стояв, мов укопаний, і не казав ні слова.

— Ну, а тепер розв’яжи пакунок, — мовив Боссе.

Та Малий кинув пакунок на підлогу, і з очей йому бризнули сльози.

— Чого ж ти, Малий, що з тобою? — спитала Бетан.

— Не плач, Малий, не треба! — засмучено сказав Боссе.

Бетан обняла його.

— Пробач нам! Ми тільки хотіли пожартувати, розумієш?

Малий рвучко випручався від неї. Обличчя в нього було мокре від сліз.

— Ви ж знали, — схлипнув він, — ви ж знали, що я хотів живого собаку! А ви ще й дратуєте мене…

Він побіг до своєї кімнати і впав на ліжко. Боссе і Бетан кинулись за ним. Прибігла й мама. Проте Малий не слухав, що вони йому казали, — він аж тіпався з плачу.

Тепер іменини були зіпсовані. А він же хотів цілий день бути веселим, навіть коли й не дістане собаки. Але одержати в подарунок, ніби на сміх, оксамитового песика … Згадуючи про це, Малий знову починав ридати і ще глибше ховав обличчя в подушку.

Мама, Боссе й Бетан стояли навколо ліжка Малого. Вони теж були зажурені.

— Треба зателефонувати татові й попросити, щоб він прийшов з роботи трохи раніше, — сказала мама.

Малий плакав… Що з того, що тато прийде додому? Все тепер здавалося Малому безнадійно смутним. Іменини зіпсовані, і нічим уже не зарадиш.

Він чув, як мама пішла телефонувати, але плакав далі. Чув, як через годину прийшов додому тато, але не перестав плакати. Він більше ніколи не буде веселий. Найкраще було б тепер умерти, і тоді Боссе й Бетан залишили б собі оксамитового песика, щоб той їм завжди нагадував, яку кривду вони заподіяли своєму маленькому братикові на його іменини, коли він був ще живий…