Астрід Ліндгрен - Малий і Карлсон, що живе на даху

— Певне, десь горить, — сказав Малий. — Бачиш, приїхали пожежники.

— А що, як це в твоєму домі? — з надією в голосі мовив Карлсон. — От хай тільки вони покличуть мене, і я їм відразу допоможу. Я ж найкращий у світі пожежник

З даху їм видно було, що пожежна машина зупинилась якраз перед будинком Малого і довкола неї зібрався натовп. Але пожежі вони ніде не бачили. Та раптом від машини до даху швидко звелася довжелезна драбина, достеменно така, як буває в пожежників.

— А що, як це по мене? — враз занепокоївся Малий, згадавши про записку, що її він лишив у своїй кімнаті: адже тепер уже було досить-таки пізно.

— Чого б це пак? — здивувався Карлсон. — Невже комусь могло не сподобатись, що ти надумав трохи погуляти по даху?

— Еге ж, моїй мамі, — сказав Малий. — У неї нерви…

Коли Малий подумав про це, йому стало шкода мами, і він захотів швидше повернутися додому.

— А можна було б трохи пожартувати з пожежниками, — запропонував Карлсон.

Проте Малий не хотів більше жартувати. Він тихенько стояв і чекав, коли вже нарешті добереться до нього драбиною пожежник.

— Ну добре, — погодився Карлсон. — Мабуть, пора й мені лягати. Звичайно, ми поводилися дуже чемно, просто на диво спокійно, але ж не слід забувати, що в мене була сьогодні вранці гарячка щонайменше тридцять — сорок градусів.

І Карлсон подався до своєї хатки.

— Гей-гоп, Малий! — вигукнув він.

— Гей-гоп, Карлсоне! — озвався Малий, не зводячи погляду з пожежника, що дедалі вище вилазив драбиною.

— Слухай, Малий! — гукнув Карлсон, перше ніж сховатися за димарем. — Не кажи пожежникові, що я тут живу! Ти ж знаєш, я найкращий у світі пожежник, і вони будуть щоразу посилати по мене, коли десь загориться будинок.

Пожежник був уже близько.

— Не рухайся з місця! — звелів він Малому. — Стій спокійно, я зараз вилізу і зніму тебе!

Малий подумав, що це велика люб’язність пожежникова — застерегти його, проте вона зовсім зайва. Він же гуляв по дахах від самого обіду, а тут йому не дозволяють ступити кілька кроків до драбини.

— Це моя мама послала вас? — спитав Малий пожежника, коли той ніс його драбиною.

— Звичайно, мама, а хто ж, — відповів пожежник. — Але… мені весь час здавалося, що на даху було двоє хлопців.

Малий згадав, що просив його Карлсон, і поважно відповів:

— Ні, там, крім мене, не було більше нікого.

У мами справді були «нерви». Вона, і тато, і Боссе, і Бетан, і ще багато інших людей чекали внизу на Малого. Мама кинулась до нього, обняла його; вона й сміялися, й плакала. Потім тато поніс його додому, міцно пригортаючи до себе.

— Як ти нас налякав, Малий! — мовив Боссе.

А Бетан теж плакала й казала крізь сльози:

— Обіцяй, що більше ніколи так не робитимеш! Чуєш, ніколи!

А через годину, як Малий лежав уже в ліжку, біля нього зібралась уся родина, ніби це був день його народження. Але тато сказав дуже поважно:

— Невже ти не розумів, що ми будемо хвилюватися? Не думав, що мама журитиметься й плакатиме?

Малий заворушився на ліжку.

— Ну чого було хвилюватися? — буркнув він.

Мама міцно-міцно обняла його.

— Подумай тільки, а якби ти впав, — сказала вона. — Якби ми втратили тебе?

— Ви б тоді жалкували за мною? — з надією в голосі спитав Малий.

— Звичайно, жалкували б, а як же ти гадаєш? — відповіла мама. — Ти ж сам знаєш, що ми не віддали б тебе ні за які скарби на світі.

— Не віддали б навіть за сто тисяч мільйонів крон?

— Навіть за сто тисяч мільйонів крон.

— То я так дорого коштую? — здивувався Малий.

— Еге ж, — сказала мама і обняла його ще раз.

Малий міркував собі: сто тисяч мільйонів крон, яка величезна купа грошей! Невже він справді може так дорого коштувати? Адже цуценя, чудове цуценя можна купити всього лише за п’ятдесят крон.

— Слухайте, тату, — сказав нарешті Малий, — якщо я справді коштую сто тисяч мільйонів крон, то чи не можна мені одержати з цих грошей тепер п’ятдесят крон, щоб я купив собі маленького песика?

Аж наступного дня біля столу, коли всі обідали, тато й мама спитали Малого, як він опинився на даху.

— Ти проліз у віконце на горищі? — спитала мама.

— Ні, я полетів з Карлсоном, що живе на даху, — відповів Малий.

Мама й тато ззирнулися.

— Ні, це вже занадто, — сказала мама. — Той Карлсон уже сидить мені в печінках!

— Слухай, Малий, — сказав тато, — ніякого Карлсона, що жив би на даху, не існує.

— Ні, існує, — сказав Малий. — Принаймні ще вчора існував.