Туве Янсон - Комета прилітає

— Ти тут мешкаєш зовсім сам? — запитав Мумі-троль.

— Я мешкаю то тут, то там… — відказав Нюхмумрик і приніс три горнятка. — Нині, скажімо, я тут, а завтра — деінде. Життя у наметі має свої переваги. А ви куди прямуєте?

— До обсерваторії, — поважно повідомив Мумі-троль. — Треба подивитися на грізні зірки і з’ясувати, чи Всесвіт дійсно чорний.

— То далекий шлях, — мовив Нюхмумрик.

Вони надовго замовкли.

Коли кава зготувалася, Нюхмумрик розлив її по горнятках.

— Комети завжди дуже загадкові, — сказав він. — Прилітають і відлітають, коли їм забагнеться. Може, ніколи й не прилетять.

— Що таке комета? — запитав Чмих, а в очах йому аж потемніло зі страху.

— Не знаєш? — здивувався Нюхмумрик. — Ви ж вибралися у подорож досліджувати грізні зірки! Комета — це самотня зірка з вогненним хвостом, яка стратила глузд і метається Всесвітом. Інші зірки обертаються навколо своїх орбіт, а комета може з’явитися будь-де. Навіть тут…

— І що тоді буде? — прошепотів Чмих.

— Нічого доброго. Земля розлетиться на друзки.

— Звідкіля ти це знаєш? — дивувався Мумі-троль.

Нюхмумрик знизав плечима.

— Кажуть люди… Хочете ще кави?

— Ні, дякую, — відмовився Мумі-троль. — Щось не маю бажання…

— І я! — підтримав його Чмих. — Мені погано… Мене зараз знудить…

Вони знову надовго замовкли, оглядаючи пустельний краєвид. Нюхмумрик вийняв губну гармонію і заграв якусь вечірню пісню.

Тепер у небезпеки з’явилося ім’я — Комета. Мумі-троль глянув на небо, — сіре, спокійне і буденне.

Але тепер він знав, що десь поза хмарами летить вогненна зоря з довгим палахкотливим хвостом, вона все ближче і ближче…

— Коли вона прилетить? — запитав він зненацька.

— Про це напевно відомо у вашій обсерваторії, — відповів Нюхмумрик і підвівся. — Принаймні нині увечері вона не з’явиться. Може, пройдемося трохи, доки не стемніло?

— Куди? — затремтів голос Чмиха.

— Та будь-куди, — пересмикнув плечима Нюхмумрик. — Але якщо тобі конче хочеться кудись, то можемо податися до Ґранатового Урочища.

— Ґранати! — аж підскочив Чмих. — Справжні коштовні гранати?

— Не знаю, чи справжні, — відказав Нюхмумрик, — але дуже гарні.

Вони подалися в гущавину, обережно пробираючись між валунами та колючим чагарником.

— Якби сяяло сонце, ґранати виблискували б іще гарніше, — мовив Нюхмумрик.

Чмих промовчав. Його вусики настовбурчилися від радісного передчуття, а страх минув без сліду.

Тепер вони чапали дикою ущелиною, дно якої помережали глибокі ритвини. Тут панував присмерк, безлюддя і моторошна тиша, мандрівники мимоволі розмовляли пошепки.

— Обережно, — тихо застеріг Нюхмумрик. — Це тут.

Вони нахилилися і зазирнули до тісної розколини, на дні якої в останніх відблисках дня мерехтіли міріади червоних камінців — безліч крихітних комет у чорному всесвіті…

— І все це належить тобі? — затамувавши подих, прошепотів Чмих.

— Так, доки я тут мешкаю, — голос Нюхмумрика звучав безтурботно. — Мені належить усе, що я бачу і що тішить моє око. Усенька Земля, якщо хочеш…

— А собі можна щось узяти, як гадаєш? — очиці Чмиха мрійно блищали. — За них можна купити собі вітрильник або самокат…

— Бери, скільки хочеш! — засміявся Нюхмумрик. Чмих почав обережно спускатися у розколину. Він подряпав носа і кілька разів ледь не зірвався вниз, але вперто прокладав собі шлях.

Опинившись урешті на дні, важко перевів дух і заходився тремтячими лапами згрібати ґранати. Що там перли Мумі-троля у порівнянні з цією розкішшю! Мерехтлива купка невпинно росла.

Чмих, онімілий від щастя, відходив усе далі вглиб ущелини, підбираючи коштовності.

— Агов! — долинув згори голос Нюхмумрика. — Ти довго там будеш порпатися?

— Ще трішки! — закричав у відповідь Чмих. — Їх тут ще так багато…

— Впала роса і стає холодно, — кликав Нюхмумрик.

— Так-так. Вже йду… зараз… — відзивався Чмих, заходячи тим часом ще глибше в ущелину, де мерехтіли два великі червоні ґранати.

І тут сталося щось жахливе: ґранати ворухнулися, кліпнули, підступилися ближче, а за ними з’явилося лускате тіло, що з шерехом, від якого холонула душа, пересувалося по камінні. Чмих верескнув лише раз, вмить розвернувся і кинувся навтьоки. Він побіг підстрибом, сторчголов, риссю, галопом до прямовисної стіни ущелини, а тоді подряпався вгору, чіпляючись змокрілими від страху лапками.

Створіння під ним унизу тихо й погрозливо сичало.

— Що на тебе найшло? — чудувався Мумі-троль. — Куди так поспішаєш?