Марина Павленко - Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських

Втім, думати про це – не на її розум. Їй досить таємниці роду Кулаківських, інших – не хоче і не подужає!..

Вискочила з-під ковдри, закрокувала кімнатою. Чому їй має боліти горе, яке впало на голови людей багато років тому? Чому досі пече в горлі пилюка, яку здійняли на шляху перелякана Олена, її діти, люди, які похмуро снували мимо?..

– Води!

Вибігла в коридор, хапаючись за стіни, зіпаючи спраглим ротом.

Календарик! Відривний календарик! Двадцять друге червня! Сьогодні – двадцять друге червня. Цього дня багато-багато років тому почалася війна! Софійка побувала в тому страшному дні! Вона в ньому й досі! Як утекти? Де сховатися? Що таке життя? Куди дівається минуле? Куди діваємось ми?

Софійка вперше відкрила давно усім відому істину: вона нічого не знає і не розуміє в цьому житті.

Втекла до кімнати, але спокою не знайшла. По якомусь часі вирішила: спекатися сумних думок зможе, тільки потрапивши в іншу світлину.

Почала порпатись у Вадимових скарбах. Ця дівчина, здається, Катерина? їй років до двадцяти. Красуня! Саме на виданні. Війна вже позаду, за дівчину можна не хвилюватися.

Тому ліпше пошукає іншої світлини. Ось напис на звороті: “1970-ті рр.” – вже ближче до сьогодення. На фото – двадцятирічний юнак із хитринкою в очах і світлою кучмою. Іванків син?

– Тепер ще зайти до баби, бодай її… – Хлопець куйовдить чуба, прилизаного для фотографування, і виходить з ательє. Він сердитий, і добре, що не бачить Софійки, а то б і їй перепало!

Переходить із ним Холерний Яр: колишня річка вже скидається на струмок, проте ще удвічі більша. Виходить на крутий пагорб, з якого вперше за всі подорожі в минуле не видніється церква. Еге ж, дідусь казав, що в шістдесяті її зруйнували. Пагорби ті ж самі, хіба у виярках більше сміття. А от будинки інші тепер… Жодного сліду, що колись (для Софійки – зо дві години тому!) тут розпочалася війна.

Ось і знайомий двір! Це тут їли-пили за здоров’я Катерини.

Спершу показувало, ніби в хаті нікого немає, але Толик тричі якось по-особливому постукав у вікно, і двері скрипуче й непривітно відчинилися.

– Чого тобі, онучку? – Стара Олена впускає хлопця, а з ним і невидимку Софійку до світлиці.

Тут колись Олена розповідала чоловікові про старця, на цій печі сиділа раніше миршава Катерина.

– То що ви надумали?

– А що ж тут надумувати? Не можу я тебе тут поселити: стара я, вередлива, хати холодні – задубієш. Сиди поки в знайомих, а там, мо’, оженишся на якійсь хаті!

– Ну й бабусю маю! – Толик копнув баняка, що стояв біля печі. Той перекинувся, вивернувши на долівку гарячу картоплю в лушпайках.

– Нащо ж ти так, Толику? – Олена заходилась визбирувати картоплю.

– Для кого це наварили? Чи не жениха ждете проти вечора? Вже ж не внука рідного! Он і м’ясом тушкованим пахне: гарно живете!

– Яке м’ясо, дитино? – заметушилась Олена, засовуючи під штандари ще якогось горщика. – Де ж бо мені взяти?

– Словом, так. Ви самі, коли хочете, за хату й виходьте! А мені цю віддасте! Що ж це діється: я, єдиний нащадок, та не маю власного кутка? Чи ж заради цього мої батько й мати гнули спину, порпаючи бараболю на чужих городах? Чи ж заради цього люди їм печінки поодбивали? Та вони в цій хаті, будьте певні, грошей наховали, а я – жебрак жебраком! Чи ж заради цього, кінець кінцем, мій дід Василь на фронті загинув?

Стара присіла на лаву і вхопилася за серце. Софійка ж дивувалася: таки на фронті?.. Ти ба, не припускала! А де ж Катерина, її діти?

Толик тим часом правив своєї:

– По-перше, я все тут перешукаю. По-друге, треба цю хату продавати. По-третє, гроші заберу я, але не переживайте. Куплю вам якусь халупу на околиці. Якби лиш погреба підправити: до нього, відколи я, ніхто не заглядав, мабуть, пообвалювався!

– Не зачіпай погреба! – скрикнула Олена.

– Умовили! – реготнув Толик. – Ото погріб вам і зоставимо! Поселитесь у ньому й тамечки будете жити. Можете звідти й не вилазити: все одно сусіди кажуть, що ви од людей ховаєтесь!

Толик нишпорив по хаті, витягуючи з кутків одяг, папери, посуд, інше добро. Коли дістав з-під штандарів горщика, відкрив покришку й побачив печеню, Олена знітилась і сіла на стілець:

– Часом і старій хочеться смачненького… Пригощайся, внучку, тут і на тебе стане. Умліло саме…