Марина Павленко - Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських

– Що ти любиш? – якраз допитувався Сашко. – Можна в межах двох гривень: якщо Ростикові зарано…

Не міг вимовити цього тихіше!

– Вибери, що захочеш! – поспішно відмахнулася.

Сашко побіг до вітрини.

– Знову побачення з тим бомжиком? О, та тут і квіточки, і кіт на щастя!.. Діло вже до весілля, ще тільки обручки!.. С-с-супер!

Кулаківський уклав у ці слова всю свою в’їдливість. Кинув їх, як бомбу, а сам, гордо задерши свою вродливу голову, пішов далі.

Не знайшлася, що відповісти. А Сашка ладна була в цю хвилину… Не знати, що б йому зробила!

Він же біг задоволений і гордий:

– Я тобі таке купив!!! Шоколад із горішками! Це дуже смачно: колись я куштував!

І як на нього сердитись? Та ще й з горішками!

– Як ти вгадав? – порадувала Сашка ще більше.

– Не знаю, просто…

Софійка розламала шоколадку навпіл:

– Удвох їсти смачніше!

Сашко спершу відмовлявся, а далі щасливо погодився.

Веселі, вимурзані шоколадом, вони й не помітили Вадима, який пройшов повз них. Той хотів був іще підколоти, але тільки роззявив рота.

Частенько сумувала за Половинчиком. Згадувала, перебирала фотографії. Леле, що ж із Мальвою сталося далі? Про її появу розпитала, а про… А про решту сама дізнається – краще від усіляких розпитувань.

І Софійка, озброївшись уже знайомою світлиною – з Мальвою, прапрадідусем Павлом, прапрабабунею Горпиною і малою Ніною (прабабою), – подалася до шафи.

Вдалині залунали глухі постріли, і мандрівний фотограф поспіхом зібрав речі й попрощався.

Дівчина пригорнула свою улюбленицю Мальву і чимось почастувала.

– Ніно, годі розбещувати її цукром: закутає – робити не схоче! – вдавано сердито гримнув батько на дочку. – Тим паче, ми з нею зараз на працю: дооремо нивку.

– Може, не йшов би сьогодні, Павле? – забідкалася Горпина. – І так натомився!

– Тебе, любко, послухай, то на роботу хоч не ходи: лежи на печі та грій кості! – заперечив дідуньо (наразі молодий чоловік).

Софійка подибала вслід за ним і його конячиною. На саме поле не пішла: чого лізти в ріллю? Сіла обабіч, на вигрітому сонцем пагорку, дивилась на оранку.

На обрії з’явились вершники-червоноармійці.

Рухалися втомлено, повагом, очевидно, після недавнього бою. Раптом один із вояків щось гукнув і вказав на самотнього орача. Точніше, на його худібчину. За хвилину один із них, вусань, перебігши через поле, зразу взявся випрягати кобилу.

– Людоньки, змилуйтесь! – благав господар.

– Ти с кєм споріш, мужик? Да єслі хочеш знать, перед тобою – сам Будьонний! – не церемонився вусань. – Мєня і так каждий знаєт, а тєпєрь єщьо больше будут узнавать по такой красівай кабилє!

Софійка чула колись від дідуся, що через їхнє село проходила дивізія якогось там Будьонного.

– Це ж єдина моя годувальниця, людоньки! – прохав дідуньо.

– Ладно, нє плачь, ми тєбє замєну дадім! – помахував зброєю перед дідусевими очима.

І ведуть замість Мальви коня: сірого, волохатого. Таких Софійка на малюнках бачила, називалися кіньми Пржевальського. Але ж то дикі! Як не впрягав коня дідуньо, як не молив, не силував – усе марно! Може, він до бою і вдатний, але до роботи – ні се ні те!..

– Що це ти за чорта ведеш? – вжахнулась удома дружина.

– Правильно кажеш: чорт – він і є чорт! – сплюнув дідуньо, розказав свою невеселу пригоду і повів коня до стайні. Як гірко плакала Ніна!

Того ж дня в їхньому дворі отаборилися вояки, яких мусили ще й годувати. Ніна бігала то в погріб, то в комору, поливаючи дорогу солоними слізьми.

А на сусідній вулиці вже розпочалась ціла вистава.

– Семен Михайлович сказав: хто осідлає цю тварюку, тому вона й дістанеться! – кричали звідусіль.

Розморені недавнім боєм і обідом, червоноармійці усе ж вишикувалися в чергу. Кожен упевнено брався до діла, хвацько випробовував усі способи (їх давно перепробував Нінин батько!), щоб осідлати кобилу.

Софійка побігла за Ніною. Зняла намисто і вхопила за шорстку руку… свою прабабусю:

– Ходімо! Там твоя Мальва!

– Хто ти? Може, приїхала з тими чужаками? – підозріливо зиркнула Ніна.

– Е-е… – зам’ялась на мить. – Потім, зараз не до того!

Дівчата побігли на сусідню вулицю.

– Тягло, твоя очірідь!

До Мальви підступав пихатий опецькуватий чоловік.

– Ех ви, шмаркачі! – гигикнув і грубо потягнув за вуздечку. Потім різко вдарив Мальву по ногах і, поки та не отямилась, ускочив у сідло.