Всеволод Нестайко - Пригода в кукурудзі (збірник)

А товстий Гастроном справді винятково. Я колись із ним на одній парті сидів, так він мене зовсім витіснив. Я тільки наполовину сидів, а наполовину висів у повітрі.

Потім ми якось на уроці фізкультури для інтересу міряли Гастрономові штани. Ми удвох із Тимком влізли в них і ще місце залишилося. Оце так штани!

Після цього Тимко пустив чутку, що Гастроном носить батькові труси. Дехто повірив.

До того ж Гастроном ще й на скрипці грає. Я й Тимко живемо з ним в одному домі та щодня чуємо, як він години по три підряд стоїть біля вікна і цигикає отим смичком — наче дрова пиляє. Може, ми з Тимком погано розуміємося на музиці, але гра Гастронома дуже нагадує нам звуки іржавого гвіздка, коли його повільно витягають обценьками з дошки. Або скрипіння наших немазаних дворових воріт. Правда, Гастроном клявся, що то його мама примушує, а він нібито терпіти не може скрипку. І що в нього навіть слуху немає. Бреше, звичайно. Є в нього слух! Вчителька співів сама говорила: «Абсолютний слух!» А от у мене слуху дійсно немає. Мені, як каже Тимко, крокуючий екскаватор на вухо наступив. Зате я худий. І я б нізащо не згодився помінятися з ним — щоб у мене був слух і щоб із мене так глузували.

А як же з нього не глузувати, коли він такий товстий, незграбний і такий дивак — на скрипці грає! І вічно з ним щось трапляється. Полізе через паркан — і повисне, злізти не може. Захоче калюжу перестрибнути — геп! — просто в калюжу. А ви б подивилися, як він бігає! Як качка! Перевалюється з ноги на ногу, головою мотає і пихкає, як паровоз. Сміхота!

Гастроном навіть ніби звик уже до того, що з нього глузують. І якщо хтось що-небудь справді дотепне скаже про нього — сам сміється.

Але сміється він узагалі якось дивно — ніби плаче. Й очі при цьому не веселі, а сумні-сумні.

Та одного разу… Одного разу була велика спека. Градусів тридцять. Навіть більше. Асфальт на тротуарах розтопився і став м'який, як подушка. А біля кіоску з газованою водою стояли такі черги, як на футбол…Ми сиділи у дворі під деревом і знемагали від спеки. Я, Тимко, Гастроном і ще двоє хлопців із нашого будинку — Альошка і Федя. Гратися не хотілось, читати не хотілось, говорити не хотілося — нічого не хотілось у таку спеку.

Нарешті Тимко не витримав і каже:

— Хлопці, ходімо на пляж!..

Ми з сумом переглянулись — заманлива пропозиція!..

— Та-а-а, — похмуро протяг Федя, — це, звичайно, здорово. Тільки хто нас пустить?..

Він сказав те, про що ми зразу всі подумали. На пляж нас самих ніколи не пускали, категорично не пускали. Мами боялися, щоб ми не втонули. У нас були суворі мами.

— Дур-ни-ці! — бадьоро сказав Тимко. — Ушиємось, і кінець. Ніхто й знати не буде. Скажемо — в Ботанічний сад ходили.

Ми нерішуче мовчали.

— Не хочете? Ну, тоді я сам піду!..

От іще Тимко! Що значить «не хочете» — ми хотіли! Але…

— А-а… Гаразд… Один раз вжитті! — відчайдушно махнув я рукою, — Поїхали, хлопці!.. Ми підхопилися. Тільки Гастроном сидів, здивовано і навіть злякано поглядаючи на нас.

— А ти? — спитав Тимко і враз скривився: — Та сиди! Куди тобі!.. Ще втонеш! Відповідай тоді…

— Та чого… — почервонів Гастроном, опускаючи очі. — Я теж із вами, я поїду… Я теж хочу…

До самої набережної ми йшли пішки. На тролейбус не сідали — економили гроші. У нас в обріз вистачало тільки на переправу. Адже пляж у Києві був на тому березі Дніпра, на Трухановому острові. А було це ще тоді, коли пішохідний міст на острів ще навіть не будувався. І доводилося переправлятися катером.

На переправі ми ледве не «засипались». Білетерка аж ніяк не хотіла нас пускати: «Дітям без батьків їздити на пляж заборонено!»

Ми спочатку розгубились. Але потім Тимко несподівано закричав: «Тату! Тату! Нас не пускають! Он наш тато!..» — і почав махати рукою якомусь лисому дядечкові в темних окулярах, що був уже на катері. І коли білетерка обернулась, шукаючи очима «нашого тата», ми прошмигнули.

А на катері знову мало не «погоріли». Висока жінка в крислатому капелюсі та з рушником через плече, яка стояла в натовпі на містку, здалеку побачивши Гастронома, раптом радісно загукала:

— А, Толя! Толю, здрастуй! А де мама? Де Марія Іванівна? Маріє Іванівно, де ви?..

Гастроном обімлів. Навіть рота розтулив із переляку. Це була знайома його мами, якась Варвара Дормидонтівна. Ми пригнулися і почали швидко просуватися до виходу, не звертаючи уваги на радісні крики Варвари Дормидонтівни. На наше щастя, катер у цей час підійшов до берега.