— Смерті чи життя? — питав Захарко, піднявши над хлопцем кулака.
Він чув і бачив, що так роблять і кажуть, борюкаючись, дорослі — парубки, та й собі ото робив так само.
Хлопець плакав під ним.
— Облиш! не чіпай його! — гукнув на Захарка Павлик і ладен був і собі заплакати.
— Ов? — зареготав Захарко. — Чи не заступник з’явився!..
— Бо як скажу дідусеві...
Захарко пустив хлопця й підійшов до Павлика.
— «Скажу дідусеві»... — перекривив він Павлика й показав йому язика. — Боюсь я твого дідуся!.. Ось як дам тобі по горбу, тоді йди, кажи своєму дідусеві, горбатий!
— Ну-ну! — оступились за Павлика дівчатка. – Йди геть! Як ви гралися, то ми не втручались до вас.
— Ме-ме-ме! — перекривив їх Захарко й вибив у однієї з рук крем’яхи.
Та заголосила.
— Кинь, не лізь до їх, — промовив Пронька. — Ходімо краще по катран 1.
— Який же тепера катран? — спитав Захарко. — Ще нема.
— Досі є.
— Є вже, — запевнив хтось із хлопців.
— Нема...
— Авжеж є, — підтакнули дівчатка.
— Ну, ходімо, — сказав Захарко. — Як нема, то яєць жайворонячих пошукаємо. Хто з нами?
Всі, як один, підвелись і посунули в степ.
— Мо’, й ми підемо? — вагалися дівчатка.
— Авжеж, ходімо. Катрану нарвемо.
— Нема ще?
— Є, сама бачила.
— Ходімо, Павлику?
Павлик не знав, чи йти, чи ні. Йому й кортіло, але він не спитався дідуся. Дідусь досі спить, а матері дома немає.
Він глянув на хату: не видно було нікого,
— Дідусь спить, а я не спитався.
— Ми недалечко, Павлику.
— Зараз і додому, — умовляли його дівчатка.
Йти було недалечко. Зараз за вигоном, через великий шлях, починався розкішний цілинний панський степ.
Павлик і раніш любив ходити сюди, коли дідусь був у шахті, а неня у панів на поденщині. Діти були або в школі, або також на роботі, коло шахти, і Павлик не боявся самотою мандрувати в степ.
Любо було йому сковзатись чобітками по слизькій зеленій цілині, дихати на всі груди чистим, запашним повітрям, лягти де-небудь на горбочку й стежити за легенькими срібнокрилими хмарками в блакиті небесній. Або перейти балку й звідти дивитись, як розіслалися ген перед тобою, як на долоні, і рівні рядки шахтарських убогих халуп, і гостроверхі будівлі над глибокими шахтами, оточені високими валами сірого ґлею, і закурені зверху височенні цегельні димарі коло тих шахт. Люди такі дрібні-дрібні здалеку, як комашня, і хатки малі, й шахта не лякала своєю таємністю... А ти — ніби якийсь казковий цар над тим усім, або раптом хочеться тобі знятись і полетіти ще вище, аж туди, де он тріпоче в блакиті своїми крильцями дзвінкоголосий жайворонок. Йому, мабуть, дуже гарно там, вільно й усе видко.
Дітвора, як овечки без вівчаря, розбрелись по велетенському зеленому килимові: дівчатка шукали квітів, в’язали їх у пучечки, переплітаючи з волохатою, мітластою ковилою, а хлопці ганяли далеко один од одного й шукали катрану.
Павлик сів собі на горбочку й тішився з того: сині, як небо, очі його дивилися спокійно й задоволено. Чулим ухом ловив хлопець ніжну, дзвінку пісеньку жайворонка, що висів недалечко від нього в повітрі й тріпотів крильцями. А думки — гарні-гарні, як і сни його казкові, тихо линули одна за одною, низались у пишний разок чарівної казки. Дівчатка порозбігались, а то яку б чудову нову казочку розказав їм Павлик про музику-жайворонка, що літає високо-високо й розмовляє там з небом глибоким: з хмарками ясносяйними; кучеряві хмарки пливуть з далекого чужого краю, од самого моря, багато бачили вони, багато чули дивного, прегарного, і є їм що розповісти сіренькому музиці...
— Гей! ге-е-ей! Хло-о-опці! — гукнув Захарко, нахилившись над чимсь у траві. — Гніздо-о знайшов!., жай-воро-о-оняче!..
— Та бре-е-е...
— Їй-бо-о-о!..
Павлик раптом насупився. Серденько йому тьохнуло й боляче занило од страху. Він хутко підвівся і перехильцем побіг і собі до хлопців та дівчаток, що нахилилися над манісіньким гніздечком, де лежало на дні четверо сіреньких, з ряботинням, яєчок.
— Іду я, брат ти мій, — розповідав тим часом із захопленням Захарко — коли це споперед мене тільки — фррр!.. Я сюди: до-овго шукав, насилу знайшов.
— Ой-ой-ой, які ж гарні-і-сінькі! — аж присідала од радощів одна з дівчаток.
— Ги-и-и! славнюсінькі, манюпусінькі, — підстрибувала друга, плещущи в долоні.
— Ану, я в руки візьму, — простяг руку Пронька.
— Не чіпай! не бери! — закричали на нього дівчатка.
— Чого «не чіпай»? Що вони — ваші, чи що?
Читать дальше