Френсіс Годґсон Бернет - Маленька принцеса

— Я говорю французькою, бо чула її все своє життя, — відповіла вона. — Ти би теж так могла, якби завжди чула цю мову.

— О ні, я не змогла би, — засумнівалась Ерменґарда. — Я ніколи не навчуся говорити французькою!

— Чому? — здивовано запитала Сара.

Ерменґарда струснула головою, від чого її хвостик заметався.

— Ти ж чула щойно, як я говорю, — сказала вона. — У мене так завжди. Я просто не можу вимовити ті слова. Вони такі дивні.

Вона замовкла на якусь мить, а потім додала з острахом у голосі:

— Ти розумна, правда ж?

Сара поглянула через вікно на похмуру площу, де, цвірінькаючи, стрибали горобці, подивилась на металеву огорожу й темне гілля дерев і на якийсь час задумалася. Вона часто чула, як про неї кажуть, що вона «розумна», і їй було цікаво, чи справді це так, — а якщо так, то як це вийшло.

— Не знаю, — сказала вона. — Хтозна.

А потім, помітивши похмурий погляд на круглому, повновидому обличчі, усміхнулась і змінила тему розмови.

— Ти хотіла би побачити Емілі? — поцікавилась вона.

— А хто така Емілі? — запитала Ерменґарда, точнісінько як міс Мінчін перед тим.

— Ходімо до моєї кімнати, я покажу, — сказала Сара, беручи дівчинку за руку.

Вони разом зіскочили з лави й піднялися нагору.

— А правда, — прошепотіла Ерменґарда, коли вони прямували через хол, — правда, що ти маєш власну кімнату для ігор?

— Так, — відповіла Сара. — Татко попросив міс Мінчін, щоб вона дозволила мені мати власну кімнату, бо коли я граюся, то люблю вигадувати історії та розповідати їх сама собі. Я не люблю, коли мене хтось чує. Коли я думаю про те, що мене слухають, мені вже не так цікаво гратися.

Вони вже дісталися до коридору, що вів до Сариної кімнати, й Ерменґарда раптом спинилася, затамувавши подих і вдивляючись у нову знайому.

— Ти вмієш вигадувати історії! — оторопіло запитала вона. — Ти робиш це так само добре, як розмовляєш французькою? Правда?

Сара подивилась на неї зі здивуванням.

— Усі вміють вигадувати історії, — відповіла вона. — Ти ніколи не пробувала це робити?

Міс Кру застережливо поклала долоню на руку Ерменґарди.

— Давай зайдемо тихенько, — прошепотіла вона, — а потім я зненацька відчиню двері. Може, нам вдасться її спіймати.

Сара ніби й жартувала, але в її очах проглядався відблиск загадкової надії, яка вразила Ерменґарду, хоча вона не зрозуміла, про що йдеться, або кого хоче спіймати Сара, або чому вона хоче це зробити.

Хай би що це означало, Ерменґарда була впевнена: ішлося про щось дуже захопливе. Тож, схвильована від очікування, вона пройшла навшпиньки коридором. Дівчатка старалися не шуміти, доки не дістались до кімнати. Тоді Сара зненацька повернула ручку й широко відчинила двері. Перед ними відкрилася кімната, як на долоні, — у коминку палав вогонь, а перед ним сиділа у кріслі чудова лялька, читаючи книжку.

— Ну от, вона знову сіла в крісло до того, як ми її піймали! — пояснила Сара. — Вони завжди так роблять. Швидкі, мов блискавка.

Ерменґарда перевела погляд із подруги на ляльку і назад, спантеличено запитала:

— Вона може ходити?

— Так, — відповіла Сара. — Принаймні я вірю в це. Принаймні я вдаю, що вірю в це. І тому здається, ніби це правда. Ти ніколи нічого не вдавала?

— Ні, — сказала Ерменґарда. — Ніколи. Розкажи мені про це.

Вона була така зачарована своєю незвичайною новою подругою, що дивилася на Сару більше, ніж на Емілі, — незважаючи на те, що Емілі була найвродливішою лялькою, яку їй тільки доводилося бачити.

— Сядьмо, — запропонувала Сара, — і я тобі розкажу. Це так легко — коли вже почнеш, то не можеш зупинитися. Увесь час хочеш розповідати історії. Це чудово! Емілі, ти маєш послухати. Це Ерменґарда Сент-Джон, Емілі. Ерменґардо, це Емілі. Хочеш потримати її?

— А можна? — запитала Ерменґарда. — Можна, правда? Вона така прекрасна!

І вона взяла Емілі.

Ніколи за своє коротке й не дуже веселе життя міс Сент-Джон і не мріяла про таку годину, яку вона провела з дивакуватою новою ученицею. Вони просиділи разом цілу годину, аж доки не продзвенів дзвінок на обід і дівчатка мусили спуститися вниз до їдальні.

Сара сиділа на килимку перед вогнем і розповідала дивні речі. Вона знову підібгала під себе ноги, її зелені очі сяяли, а щоки пломеніли рум’янцем. Дівчинка розказувала про свою мандрівку і про Індію. Та найбільше Ерменґарду вразила її вигадка про те, що ляльки вміють ходити, розмовляти й робити, що їм заманеться, коли в кімнаті немає людей, але мусять зберігати свої вміння в таємниці, тож миттєво, «наче блискавка», повертаються на свої місця, коли до кімнати хтось заходить.