Френсіс Годґсон Бернет - Маленька принцеса

— З людьми трапляються різні речі, — казала вона. — Зі мною трапилося дуже багато всього хорошого. Просто так сталося, що мені завжди подобалось учитися і читати книжки, до того ж я гарно запам’ятовую все, що маю вивчити. Так сталося, що я народилась у розумного, доброго, милого татка, який може дати мені все, що я тільки забажаю. Може, в мене насправді зовсім не такий хороший характер, але якщо ти маєш усе, що хочеш, і довкола всі до тебе добре ставляться, як тут не виявляти гарні риси? Я навіть не знаю, — серйозно вела вона далі, — як дізнатися, чи я справді мила дитина, чи, може, просто жахлива. Може, я найнестерпніша дитина у світі, просто про це не знають, бо мене ніхто не випробовував.

— Лавінію також ніхто не випробовував, — незворушно відповіла Ерменґарда, — але вона і так нестерпна.

Сара мимохіть потерла кінчик свого маленького носика, міркуючи над цією думкою.

— Можливо, — зрештою сказала вона, — можливо, це тому, що Лавінія росте.

Такий висновок послужливо підказала пам’ять — дівчинка пригадала, як міс Амелія казала якось, що Лавінія занадто швидко росте, і це не може не позначитись на її здоров’ї та характері.

Втім, Лавінія і справді була зла. Вона надміру заздрила Сарі. До того часу, як приїхала новенька учениця, вона почувалася головною в школі. Лавінія верховодила, бо вміла стати просто нестерпною, якщо інші не робили так, як вона казала. Командувала молодшими ученицями й задирала носа перед старшими, які вже годились їй у товаришки. Вона була досить-таки гарненькою і вдягалася найкраще серед усіх, коли зразковий пансіон виходив на прогулянку по двоє. Аж тут приїхала Сара зі своїми оксамитовими пальтами, соболиними муфтами і страусовими перами, що спадали вниз із капелюшків. Міс Мінчін поставила новеньку на чолі шеренги учениць. Спершу це неабияк допікало Лавінії, але згодом з’ясувалося, що Сара й сама була лідером — не тому, що вміла ставати нестерпною, а тому, що ніколи такою не бувала.

— Сара Кру має одну особливу рису, — Джессі доводила до сказу свою найкращу подругу, коли говорила те, що думає насправді. — Вона зовсім не пишається собою, ти знаєш, про що я, Лавві. Я впевнена, що не змогла би так — ну, хоч би трошки запишалась, — якби мала всі ці чудові речі й якби наді мною так трусились. Це просто гидко, як міс Мінчін демонструє її, коли приходять батьки.

— «Треба, щоб до нас у вітальню зайшла дорогенька Сарочка й розповіла місіс Масгрейв про Індію!», — перекривила Лавінія, дуже схоже імітуючи міс Мінчін. — «Дорогенька Сарочка мусить заговорити французькою до леді Піткін. У цієї дівчинки просто досконала вимова!» У кожному разі, французьку вона вивчила зовсім не в пансіоні. І нічого такого особливого в цьому немає. Вона каже, що взагалі її не вчила. Просто підхопила зльоту, бо ж її татко вільно говорить цією мовою. І, до речі, щодо її татка — не бачу нічого особливого в тому, щоб бути офіцером в Індії.

— Ну, — повільно мовила Джессі, — він убивав тигрів. Шкура одного тигра, якого він убив, лежить у Сариній кімнаті. Тому вона їй подобається. Сара лежить на ній, гладить хутро рукою і розмовляє з нею, ніби шкура — це кішка.

— Вона завжди робить щось дурнувате, — відрізала Лавінія. — Моя мама каже, що її звичка вигадувати різні речі — просто безглузда. Вона каже, що з неї виросте ексцентрична особа.

І справді, Сара ніколи не задирала носа. Вона була дуже дружньою і ділилась усім, що мала, щедрою рукою. Маленькі учениці, які вже звикли до того, що їх зневажають і зганяють зі свого шляху дорослі панночки десяти й дванадцяти років, ніколи не плакали через ту, якій найбільше заздрили старші учениці. Сара виявляла неабияку турботливість. Коли хтось із менших падав і обдирав собі колінце, вона неодмінно підбігала, щоб допомогти підвестися, і знаходила у кишені цукерку або якусь іншу дрібничку, аби втішити малечу. Вона ніколи не відштовхувала менших товаришок із дороги і не вважала їхній вік чимось принизливим, схожим на пляму на їхній репутації.

— То й що з того, що їй лише чотири, — суворо вичитувала вона Лавінію, коли та відшльопала Лотті та обізвала її немовлям. — Наступного року їй виповниться п’ять, а ще через рік — шість. А коли мине, — в Сариних очах читався осуд, — шістнадцять років, їй буде аж двадцять.

— Подумати тільки, — пхикнула Лавінія, — ми вміємо додавати!

Звісно, шістнадцять і чотири разом дорівнює двадцять — це незаперечний факт, проте навіть найсміливіші серед учениць не зважувалися мріяти про той час, коли їм виповниться двадцять.