Григір Тютюнник - Климко (збірка)

В хаті Нюра скаже Нюрисі: «Немов пррогулявся трохи», — і, роздягаючись, оббиратиме, як і перед прогулянкою, кожну пушинку на пальті, шапці, валянках — тих-таки, що й рахівникував у них колись, білих.

Селяни, люд роботящий, заздрісний і неґречний до тих, хто важко ніколи не працював, а пенсію має більшу, ніж вони, ті селяни, що колись, як Нюра ще був рахівником, здоровкались з ним шанобливо, звали на ім’я та по-батькові й відверто запобігливо усміхалися при зустрічі, тепер так само відверто зневажали Нюру, а заодно і все його сімейство, часто і в’їдливо кепкували з нього між собою, з отих його «прогулянок», білих валянків, портфелика (і то, бач, не забули!) і завжди сходилися на одній думці: «Живуть Нюри, як коти!» І жоден з них навіть не здогадувався чи не хотів здогадуватися — хіба, мо’, хто-не-хто розважливіший та м’який серцем розумів, — як мулько живеться Нюрі та Нюрисі з трьома пристаркуватими, нікому не потрібними доньками, — особливо взимку і восени, коли в селі то в тій, то в іншій хаті зацвітають весілля, гасають вулицями грузовики та головин «Москвич», обсновані червоними стрічками, сплітаються у хмільний вінок весільні пісні, і бубон гуде оддалік до самого ранку…

Тоді Нюра з жінкою крадькома одне від одного (вона в хаті, він у хатині або навпаки) туляться лобами до шибок і пасуть очима гучні весільні каравани. А як зійдуться вкупі, то вдають, що байдуже їм до тих усесільських свят. Хіба, може, Нюриха скаже про молодих:

«Він дак ще нічого, а вона — видря».

Тоді Нюра, зрадівши, підхопить:

«Еге, він ще немов і нічого, а вона — достеменна видря…»

«Як пр-рирівнять до нашої Мані, то й не пр-ри-рівняєш», — докине Нюриха.

«До нашої Мані їй немов що пнутися та пнутися», — іще дужче зрадіє Нюра.

Про старших двох, Ольгу та Олену, мовчать, а — про Маню. Вона-бо й справді найчепурніша з-поміж усіх трьох нюрівських дівчат: на зріст, як і Нюриха, низенька, дебела, очі чорні, хоча й без материного пороху в зіницях, а вдачі — батькової, лагідної і полохливої. Одним не взяла: як іде, коліна вперед викидає надто.

А про старших то й говорити годі: широкоплечі, як мужики, цибаті, в ході, щоправда, легші за Маню, але пісноокі й, коли всміхаються, показують усі ясна, бліді та негарні — в батька обидві.

Тільки й утіхи, що всі три добре заробляють і живуть у місті. Старші дві рихтують асфальт на вулицях, а Маня бетоняркою на будівельному заводі.

«Там тепер стільки р-розумах р-розвелося, що наші за ними до культурнішої р-роботи не пр-ро-товпляться», — скаже, буває, Нюриха чоловікові, як полягають спати, і Нюра довго ворочається потім на ліжку з півнями та зітхає тихенько, наче він тому виною.

Зате коли односельці допитуються в Нюри, де та ким його дівчата працюють, він одказує твердо, ніби з погордою:

«Мої там, де дерржаві зараз найнужніше: чорно-р-робочими», — і киває вказівним та великим пальцем: цок…

З ним і не сперечаються, бо нецікаво. Та й що з Нюри за співбесідник, як він нічогісінько у житті не тямить. Хіба ото сидить коло мужиків (буває це дуже рідко і в тепло), слухає балачку та усміхається тонко, а тоді, дивись, прорече: «Читав я в календар-рику, що помідорри й кавуни немов найкраще вночі рростуть». Чи отаке: «Клубнику ррадиться в календаррику щовесни прорріджувати…»

По суботах нюрівські дівчата, здебільшого старші, наїжджають додому, навозять батькам солодкого хліба з ізюмом, оселедців, пісної ковбаси, хліба чорного, житнього, яким Нюра любить поласувати з борщем, тощо. І Нюра з Нюрихою, оповідаючи їм сільські новини, про весілля, хоч і не змовлялись, мовчать.

А якось місяців зо два тому приїхали Нюрівни всі три. Старша і середульша, як завжди, самі, а Маня з хлопцем — у робочому одязі, кирзових чоботях та вицвілому береті, з-під якого врунилася у всі боки руда кучерява чуприна.

«Привіт, папаша!» — сказав гість, завзято усміхаючись на весь рот, і не встиг Нюра навіть руку знести, як його тендітна долонька хруснула в дужій хлопцевій п’ятірні.

«Доброго здоров’я», — ледве спромігся вимовити Нюра і підвівся з ліжка, на якому відпочивав після «прогулянки», а гість уже тиснув руку Нюрисі й казав дуже весело:

«Привіт, мамаша! Ого, рука у вас — я вам скажу!»

І вже знімав свою куртку, берет, і вже чіпляв їх на вішалку біля дверей, а голова так і палахкотіла рудим розвихреним полум’ям. Губи у хлопця були великі, товсті й червоні, як зябра у тільки що спійманої рибини.

«Значить, так, папаша й мамаша, — сказав він, ставши посеред хати й усміхаючись на всі боки. — Без усяких переговорів. Звуть мене Ільком. Ми з Манею дружимо. Уже третій місяць. Так що — самі понімаєте…» — і зареготів, начебто вітром по хаті війнув, так безтурботно, так просто, що Нюра з Нюрихою, і старші Нюрівни, і Маня, що сором’язливо тулилася плечем до одвірка, червоніючи й ховаючи очі, — усі ніяково і водночас радо заусміхалися.