Григір Тютюнник - Климко (збірка)

«Вдягайся та ходімо в лавку, наберемо мені на шар-рахван», — скаже, бувало, Нюриха чоловікові. Кирячок слухняно вдягнеться, оббере, як і жінка, кожну порошинку на пальті чи піджакові, обдмухає з усіх боків новий хаковий картуз, урочисто двома руками спровадить його на голову, і йдуть. Вона попереду, з твердим притупом і по-конячому викидаючи перед себе коліна, він позаду, стеле свої дрібненькі обачні кроки, ніби не по землі йде, а по тонкому льоду, під яким — прірва, ще й руки долоньками вниз наставить — не йде, а пливе, як тендітна дівиця.

У крамниці Нюриха швидко й діловито перемацує пучкою сукна та штапелі, розікладені сувоями на прилавку, тоді утре хусткою губи (так солдат клацне затвором перед тим, як крикнути: «Стій! Стрілятиму!») і, наставивши на продавців настирливі чорні очі, скаже: «А чого це ви, дівчата, отак ото заторргувалися, що вже у вас і на шар-рахван тітці немає? Ану пор-рийтесь лишень під пр-рилавком».

Тим часом Нюра легенько переторкає мізинцем крам, той самий, що й жінка, стане поруч неї, хоч трохи й позаду, і промовить:

«Чого ж це ви, дівчата, отак заторргувалися, що вже у вас немов і на шаррахван тітці немає. Ану по-ррийтесь лишень під пррилавком…»

Назад вертають з крамом. Із-під прилавка. І Нюра, поспішаючи своєю дрібушечкою за Нюрихою, вдоволений сам собою, рече:

«Такий прродавець настав, що як не пррикррик-неш, то немов і з рук не виррвеш», — і зазирає жінці в обличчя, причому йому доводиться дуже нахилятися, бо Нюриха приземкувата.

«Зайдемо до Пр-ронів, — каже вона, не дослухаючись до чоловікової балачки, бо діло вже зроблено і матерія на „шарахван“ міцно затиснута у неї під пахвою, — та поспасибкаємо за молоко, може, ще раз пр-ринесуть».

І завертають до Пронів.

«Здр-растуйте! — каже Нюриха, ставши посеред пронівського двору, як окупант, і швидко обмацуючи чіпкими очима надвірне хазяйство. — Пр-рийшли сказати, що добре у вас молоко. Таке добре, що аж солодке. Чим ви ту корівчину годуєте? Аж не віриться, що пр-ростим сіном».

Нюра з-за її плеча:

«Еге ж, таке добрре, що немов аж солодке. Думаємо, чим ви ту коррівчину годуєте?..»

Тоді прощаються.

«Бувайте ж здор-рові, пор-ра нам додому, заходьте, як треба буде чогось позичить», — каже Нюриха.

«Немов порра нам додому», — береться пучкою за козирок свого хакового картуза і Нюра.

Дорогою Нюриха скаже:

«Тепер, бррехня, ще колись прринесуть…»

Нюра мовчить, тільки цідить крізь тонкі вуста мудру посмішку людини, що знає, як треба жити в світі, а вже в хаті, роздягаючись, промовить до жінки:

«Тепер, бррехня, ще колись принесуть…»

Вдома Нюра відтоді, як одружився, ніколи й нічого по господарству не робив, бо спершу жінка, а згодом і всі три доньки, Манька, Ольга та Олена, ставили його за людину вчену і до чорної роботи не підпускали. Так було, коли Нюра ще рахівникував у колгоспі, так тривало й тепер, відколи вийшов на пенсію. Єдине, що він знав і умів у житті, — рахувати на рахівниці, навіть не дивлячись на кісточки, та носити в руці портфелик так, щоб він трохи покивував. Ще вмів Нюра вдягатися не як усі селяни, а як рахівник, людина нерядова: влітку — в хаковий костюм з накладними кишенями на грудях та штаньми навипуск, під черевики; взимку — в довге ледь не до п’ят драпове пальто з ягнячим коміром та білі, мов з лебединого пуху, — неодмінно білі, — валянки. І до всього цього — портфелик. Хоч і учнівський, і давній, проте новий, бо доглянутий.

Вдягнеться, оббере на собі кожну пушинку — Нюриха або котрась із дочок подасть йому в руки портфелик — і чебряє до контори, помигуючи білими з-під пальта валянками. Якщо надворі моква і Нюрі доведеться десь ухопитися рукою за тин, щоб не впасти, він зупиняється і довго обтирає носовиком закаляну об мокре хворостиння долоньку. Потім він ще обачніше переставлятиме ноги і пильнуватиме кожну калюжку на стежці, щоб завчасно її обминути, а в рукавах під пальтом аж порипуватимуть нові коленкорові нарукавники…

Тепер Нюра вже не ходить до контори. І взагалі рідко буває надворі, надто ж холодної пори. А якщо й вибереться, то лише задля прогулянки. Вийде, стане посеред двору, обернеться спиною до вітру, щоб стужі не наковтатися, заховає голову в піднятий комір і стоїть, один носик з коміра та з-під шапки визирає, як шпак із шпаківні.

Якщо Нюрі заманеться глянути кудись, то коміра він не опускає і поперека не силує, а повільно і довго всім тулубом обертається, куди йому треба. І знову стоїть. А руки — долоньками до землі. Причому на правій три менші пальці підогнуті, а великий і вказівний розчепірені, як до рахівниці, і коли у полі чи над селом замаячить пташина зграя, Нюрині пальці самі собою відкидають невидимі кісточки: цок, цок, цок… Лічить… Буває, що й нахилиться, видлубає щось пучкою з-під снігу, повільно підніме до очей і роздивляється. Якщо це путнє щось, то однесе його неквапливою ходою в сіни, покладе і так само поважно вернеться на своє місце; якщо ж непотріб — ганчірка, іржава дротина чи прутик, то знову зронить у сніг, бридливо розтуливши пучки, і знову замре. Дихає «моррозяним духом». А надихавшись, іде до хати, і посеред двору лишається в снігу кругле, втоптане валянками кубельце.