Рафаелло Джованьйолі - Спартак

Арторікс бачив жахливий стан Спартака й ледь чутно сказав йому:

— Сміливіше!

Рудиарій здригнувся від цих слів і знову пильно подивився в очі Сулли. Нарешті, зробивши над собою страшне зусилля, він мовив:

— Але… преславний і щасливий диктаторе… Я дозволю собі звернути твою увагу на те, що я більше не гладіатор, я рудиарій і вільна людина. У тебе ж я виконую обов'язки ланісти твоїх гладіаторів.

— А-а! — закричав з п'яним сміхом Луцій Корнелій Сулла. — Хто це говорить? Ти, хоробрий Спартак? Ти боїшся смерті! От вона, нікчемна порода гладіаторів! Ні, стривай! Клянуся палицею Геркулеса Переможця, ти будеш боротися! Будеш!.. — наказовим тоном додав Сулла й, зробивши коротку паузу, вдарив кулаком по столу. — Хто тобі подарував життя й волю? Хіба не Сулла? І Сулла наказує тобі боротися! Чуєш, боягузливий варваре? Я наказую і ти будеш боротися! Клянуся богами Олімпу, ти боротимешся!

Вже кілька разів Спартаку спадало на думку схопити меч одного з мертвих гладіаторів, і з люттю тигра кинутися на Суллу, порубати його на шматки, перш ніж його гості встигнуть піднятися зі своїх місць. Але він стримував себе. Кожна нова образа, що злітала з уст Сулли, викликала у гладіатора обурення, і йому доводилося зусиллям волі придушувати нестримне бажання роздерти диктатора.

Нарешті, знемагаючи від довгих і нестерпних мук, Спартак глухо застогнав — стогін цей скидався на рик звіра — він машинально, майже не усвідомлюючи, що робить, підібрав з підлоги щит, схопив меч і тремтячим од гніву голосом вигукнув:

— Я не боягуз і не варвар!.. Я боротимуся, щоб зробити тобі приємність, о Луцію Сулло. Але клянуся тобі усіма твоїми богами, якщо мені доведеться поранити Арторікса…

Пронизливий жіночий лемент зненацька і дуже доречно увірвав божевільну промову гладіатора. Усі повернулися туди, звідки він пролунав.

У глибині зали, біля задньої стіни, спиною до якої лежав Сулла й багато хто з гостей, були двері, сховані за зеленою портьєрою. Зараз на порозі цих дверей нерухомо, як статуя, стояла бліда Валерія.

Вона давно стежила за лютим боєм гладіаторів і за наступною сценою, що розігралася між Спартаком і Суллою. По кожному їхньому слові, по кожному русі вона здригалася й тріпотіла. Вона відчувала, що сили полишають її, але все ще чекала й не виходила, не втрачаючи надії на щасливе закінчення. Коли ж вона побачила, що Сулла примушує Спартака боротися з Арторіксом, якого, як вона знала, Спартак дуже любив, коли вона побачила, що рудиарій вже готовий розпочати бій, і почула його промову, що, поза сумнівами, мала закінчитися погрозою й прокльоном Суллі, — вона зрозуміла, що без її негайного втручання Спартак неминуче загине!

Вона розсунула портьєру і з'явилася на порозі, привернувши до себе увагу присутніх і Сулли.

— Валеріє!.. — здивовано вигукнув Сулла, намагаючись піднятися з ложа, до якого, здавалося, його прибили цвяхами ситні страви й фалернське. — Валеріє!.. Ти тут?.. У цю пору?..

Усі встали, точніше — намагалися встати, бо не всі могли зберегти рівновагу й утриматися на ногах, але усі шанобливо привітали матрону.

Обличчя вільновідпущениці Ювентини спочатку вкрилося пурпуровим багрянцем, а потім страшно сполотніло. Вона не піднялася з ложа, а, намагаючись стати якомога меншою, стиснутися у грудочку, поступово непомітно сповзла під стіл і сховалася за складками скатертини.

— Привіт усім, — сказала Валерія, окинувши швидким поглядом великий зал і намагаючись заспокоїтися. — Хай захищають боги непереможного Суллу і його друзів!

Тоді ж вона обмінялася поглядом взаємного розуміння зі Спартаком. Гладіатор ще не починав бою і, мов зачарований, не міг відвести від Валерії очей: її поява здавалася йому дивом.

Від уваги Валерії не сховалося сусідство Сулли з Ювентиною і її зникнення. Те, що вона побачила, змусило її почервоніти від обурення. Проте, удавши, ніби нічого не помітила, вона наблизилася до столу. Суллі зрештою вдалося піднятися, але він хитався і ледь тримався на ногах. Видно було, що недовго він зможе зберігати вертикальне положення. Він усе ще не міг отямитися від подиву, викликаного появою Валерії в такому місці й у таку годину. Його погляд був затуманений. Вона ж, посміхаючись, сказала:

— Ти стільки разів запрошував мене, Сулло, на твої бенкети в трикліній… Сьогодні ввечері мені не спалося, а між тим до мене долітав віддалений шум веселощів, — і от я вирішила з'явитися сюди, щоб випити з вами чашу дружби, а потім умовити тебе, заради твого здоров'я, піти спочивати. Але, прийшовши сюди, я побачила блиск мечів і трупи, що лежать на підлозі. Що ж це? — закричала матрона з почуттям безмежного обурення. — Вам мало незліченних жертв у цирках і амфітеатрах? Ви з дикою насолодою воскрешаєте заборонені, давно забуті варварські звичаї, щоб на бенкеті впиватися передсмертними муками гладіаторів…