Віктор Близнець - Женя і Синько

Що ближче підходив рибалка до оранжевої палатки, то неспокійніше пірнав і випірнав з води Вадька Кадуха й лупав на незнайомця. А дядько раптом крекнув, спинився, смачно витер долонею рота й сказав у повітряний простір: «Диви! Штучка! Ну просто розкрасавиця!»

— Тс-с! — нервово цитькнув Вадька на хлопців. Сухе плескате обличчя в Кадухи видовжилося від страху ще більше.

Дяхан постояв, задумливо подивився на веселу, яскраво-оранжеву палатку, що виглядала з кущів, заздрісно цмокнув та й посунув далі, філософськи примовляючи: «Да-а, діла… Дістають же, гади!» І тільки тоді, як горбата, нав’ючена рюкзаком постать рибалки зникла за високою кучугурою піску, Вадька полегшено передихнув.

Тим часом кращі сини Лук’янівки накупались і захотіли їсти. Не змовляючись, один поперед одного дременули до палатки. Навіть Родька Зінчук, який іншим разом черепашачою ходою повз би до кущів, стогнав і проклинав би спеку, зараз увімкнув третю швидкість і досить-таки моторно кивав п’ятами за всіма.

Купою ввалилися в палатку.

У них була справді чудова двомісна палатка з брезентовою підлогою, з віконцем та розпіркою на вході, які наглухо закривалися замками-змійками. А головне — весела нова палатка, апельсиново-оранжева, що пропускала всередину м’яке, радісне світло.

Впадеш на підлогу такої палатки й зразу хочеться простягти лапи й сказати: «Братва, от здорово!» А вже потім можна помацати тугу, пронизану сонцем парусину і з тубільським захопленням розглядати штампи й ярлики з хитромудрими ієрогліфами, з написами «Джапан» (палатка, як бачите, японського походження, і про це самураї не забули нагадати — настрочили ярликів і наставили штампів де тільки можна).

Словом, як моржі, плюхнулись хлопці вчотирьох на підлогу, стало трохи тіснувато, але Вадька прогріб собі місце по центру й вийняв банку абрикосового варення.

І поки відкривав її, Бенів штаб лежав голяком, животами догори й хижо облизувався.

Тільки бренькнула й одлетіла кришка, Бен блискавично запустив руку в банку, і ніхто ще не встиг моргнути оком, як він уже облизував золотисто-тягуче, але й солодке до бісової мами варення з розчепірених пальців. За ним, ковтаючи слинку, потягся до банки й Родька Зінчук.

— Ви, жлобня! — прикрикнув Кадуха, але не злостиво, а з повагою до вовчих апетитів лук’янівського братства. — Уб ю! По черзі!

І він, придушивши таким чином анархію, перший зачерпнув золотистого варення й відправив собі в рота. Потім дав Панченкові. Потім знову пропустив Бена.

А бідний Родька Зінчук, що аж трусився від голоду (а їсти він хотів завжди, навіть серед ночі), сидів і поїдав очима банку. І щоб не мучився Родька, Бен дав йому поки що облизати свої пальці, а потім ще й провів йому під носом варенням. Золотисті вуса, що з явилися на пиці у Родьки, розсмішили компанію. Тепер уже Кадуха встромив у банку немиту руку й всією п’ятірнею поставив печатку на фізіономії Родьки. Гримнув такий регіт, який чувся на землі хіба що в первісних куренях. Родька покліпав очима і, не довго думаючи, пацнув варенням Костю. А Костя Бена. А Бен уже прицілився на Кадуху, але той загородив п’ятірнею банку й сказав:

— Малахольні! А їсти що?

Оце так — догрались! На дні банки залишився тільки золотистий пружок варення — та й годі. Кадуха сам добрав його, хазяйновито облизав руку і, вимазаний до вух, оглянув синів Лук’янівки: ті розчаровано притихли й ніби не вірили — брали вони що-небудь на зуб чи не брали?

В цей трагічний момент Бен з несподіваною радістю кинувся до Родьки Зінчука, обняв його, як брата, і з ніжним мурчанням став обціловувати й облизувати йому пику, розмальовану янтарно-жовтими смугами варення.

Ця зворушлива сцена могла б розчулити найглухіше серце.

«Звєрі!» — посміхнувся Кадуха і таки змилосердився:

— Гаразд, Бене. Тягни шпроти! Тільки так — без шакальства! — це він нагадав про те, щоб не хапали один перед одним, не мазались, харчу на день або два, тим-то оголошується сувора дієта.

Відкрили консерви. І тепер уже справді без дурощів, зосереджено, по-джентльменськи тягали з банки по рибинці (а що то за риба? — тюлька нещасна!), швиденько відправляли її в рота, жували без хліба, і бігли за кожною рукою масні олійні доріжки — по оранжевій парусині, по хлоп’ячих ногах, по животах та підборіддях.

Трохи заморили черв’яка. Вляглись. І тоді Кадуха вголос пожалкував, що не прихопив свою лайбу — трофейного магнітофона, купленого на товкучці. Це б прогриміла у дебрях, сказав він, така музика, що риба сама, без динаміту, вискакувала б, оглушена, на берег: бери і смаж або суши на тараню…