Отже, на вулиці було темно. Перед кочегаркою самотньо поблимувала тьмянувата електрична лампочка (пізніше міліція вияснила — на 30 ват), що погойдувалась на жердині. Кочегар Фурдило сидів у діжурці перед відчиненим вікном і, схилившись на розгорнуту газету, вдумливо похропував. Враз над його головою щось тріснуло, немовби розірвалась осколкова граната, й посипалось на асфальт бите скло.
Фурдило відчув неясний струс повітря й здригнувся. Виглянув у вікно: лампочка, що поблимувала перед ним, зникла. Темрява огорнула двір. І, здається, прошмигнули під будинком дві згорблені тіні. Фурдило вставив у вухо слуховий апарат, а проте більше нічого не донеслось до нього, хіба що якийсь глухий віддалений тупіт, неначе підземний.
— Уп’ять ці босяки! — пробурмотів Фурдило й витрусив за вікно осколки скла, що впали на газету. — Тільки повісиш лампочку, так і розіб’ють. Судить таких нада!
Невдоволений, що його розбудили, Фурдило посопів, покліпав сонними очима, зручніше вмостився на лутці вікна й знову задрімав.
А тим часом дві скрадливі тіні вскочили в підвал.
— Світи! — сказав один задиханим голосом, і в тому голосі чулося таке нетерпіння й така поспішливість, ніби зараз мав хтось нагрянути і схопити обох за комір.
Другий — недбало згорблений — тримався спокійніше. «Ша!» — сказав він презирливо й чвиркнув у темряву, послухав, чи нікого поблизу нема. У підвалі стояла затхла важкувата тиша з душком цвілі й гнилих решток картоплі; не шаруділи навіть миші, не озивалась вода у трубах. «Порядок!» — шепнув цей, сутулий, і ввімкнув ліхтар. Тугий пучок світла з китайського ліхтаря застрибав по дерев’яних дверцях сарайчиків.
— Ось він, бронесклад! Професорський! Дєйствуй!
Перший, круглощокий, з довгими патлами, що все підганяв — швидше, швидше! — задзеленькав ключами. У нього була ціла в’язка ключів, малих і більших, плоских і круглих, але руки трусилися, і він то не міг підібрати ключа, а то підібрав, та перекосив його у замку, шарпав і нервово сопів.
— Злидень! — вилаяв його злостивий напарник і тузнув під ребра. — Дай я!
Але двері відразу ж відчинилися (ніби самі!), а разом з тим почулося нагорі швидке цокання каблуків по асфальту. Дві тіні прилипли до стіни, прислухаючись: чи то хтось пізно повертається з роботи, чи комусь загорілося полізти в підвал (серед ночі!) по компот або варення?
«Ні, не сюди!» — обмираючи від страху, прошепотів патлатий.
Кинулись до сарайчика, заставленого ящиками, книгами, взуттям, рибальським начинням.
— Не дрейф! — сказав худий і сутулий. — Хватай! Ось те, що треба! — і він потягнув із сарайчика важку, згорнуту в рулон парусину, а потім викинув рюкзак, якісь катушки й дерев’яні палиці.
Згрібши манаття, двоє дружків забули навіть зачинити за собою двері сарайчика й, тикаючись наосліп у стіни, обдираючи лікті, бігом кинулися з підвалу; стали під вербою передихнути (плакуча верба їх закрила круглим шатром); а потім один за одним, короткими перебіжками, потягли на собі вантаж у темне підворіття сусіднього будинку.
Наступного ранку Андрон, дід-денщик, як називав його Бен, мов неприкаяний блукав по двору, перестрівав то Женю, то Жупленка, то кочегара Фурдила і всіх перепитував: чи не бачили вони його онука?
Дід питав про це з мертвим страхом у голосі, і видно було, що не сьогодні-завтра він звалиться з ніг: обличчя його посіріло й осунулось, очі глибоко позападали, а довге порохняве тіло, в якому — від переживання й безсонних ночей — не залишилось, здається, ні краплі живої крові, вже не хотіло волочитися по землі.
— Ну де він пропав? Де воно ділося, окаянне дитя? — перепитував змучений дід і розказував, що хлопець не вечеряв, не ночував дома, не снідав — наче провалився крізь землю.
Побідкавшись, дід ішов далі, до матерів з колясками, а ті гуртом обступили старого і налякали його ще більше: дзвоніть у міліцію, дзвоніть негайно, все може бути, хіба ви не чули, що в місті крадуть дітей?
Дід не любив бабських пліток і брехень, дуже сумнівався, щоб хтось міг поквапитись на таке золото, як Бен, але слово «крадуть» було мовлене, і черв’як підозріння заточив йому серце.
Украли — втопився — під трамвай — у лікарні… У дідовій голові і так було сухо від гарячих думок, а тепер заворушився жар, димом застелило очі, і ноги підгиналися від млості.
Пересилюючи страх і слабість, побрів Андрон до сусідів Вадьки Кадухи. І там йому сказали: нема ні Бена, ні Вадьки. Вадька — той звечора був дома, а де ночував — хтозна, бо воно, бездоглядне, віється по всіх задвірках.
Читать дальше