Віктор Близнець - Женя і Синько

Так, це було тоді, коли професор говорив про Антея, про людей, що живуть на колесах і що одриваються від землі. Женя з хвилюванням згадала: Гай-Бичковський повів тоді її в коридор і як щось найсекретніше показав свої черевики: «Бачиш, геніальні дірки! Для контакту з землею…»

Женя глянула на кригу, де мати зірвала пролісок, і ще більше захвилювалася. Вона подумала: люди кажуть — дивак наш професор. А він, мабуть, зовсім не дивак, ні! Він наймудріший за всіх у дворі. Десь, у якійсь таємній бібліотеці вичитав отой секрет «від землі твоя сила» і тепер качається у снігу, обливається холодною водою і бігає босий у лісі і на стадіоні — відчуває, як під ногами росте трава, як пробиваються з грунту живі паростки, і вливається йому із землі сила й бадьорість, бо професор завжди веселий, завжди усміхається до людей (ніс палає, як печена бараболя), і він усім говорить: «Рух, рух, товариші! Держіть контакт з живою землею!»

«…Від землі твоя сила. Бери!» Там, у кімнаті професора, коли він засипав її мудрими промовами, Женя тільки зиркнула на лампочки, які світились і з яких складалися слова. А дома згадувала і повторювала ті слова. І чим більше повторювала, тим більше відкривала у них таємничості. «Стань. Чуєш, як з глибини проростає пролісок?» А як можна відчути проростання, поштовхи зеленої стрілки з-під листу? Ногою. Босою ногою. Саме босою, як це робить професор.

Повна розбурханих думок, Женя оглянулась — батько й мати сиділи на колоді, видно було лише їхні спини. «Добре, вони заклопотані своїми розмовами!» Дівчина хутенько скинула гумовий чобіт і підняла босу ногу, як чапля. Ось тут, де розворушене листя, мабуть, ховається у землі ціла сімейка пролісків, тільки вони ще не проклюнулись, не вилізли. «Спробую!» — і Женя торкнулась голою п’яткою до шкарубкого листя й зморщила носа: лоскітно, незвично! Хтозна, як то хлопчаки у Маньківці з ранньої весни роззуті ганяють м’яча на толоці. А професор — по льоду бігає!.. Обережно розгребла листя й ступила на пухкий лісовий перегній: холодна-холодна насподі земля, мокра і шпарить у тіло. Ні, сказала Женя, терпи. Ставай по-справжньому, ось так, твердо. І сперлась на босу ногу, перегнулась, тримаючи у руці скинутий гумовий чобіт. Верхній перетлілий шар прогнувся під нею, набрався водою, весняною вогкістю, й потягло знизу такою стужею, таким зимовим холодом, що Женя прискалила око, немовби у неї закрутив зуб. Однак вона терпіла й прислухалася: чи не ворушиться гнойок, чи не пробивається крізь нього щось кволе, але вперте, живе? О! Наче горбиться, лоскоче щось, розсуває зотлілу хвою і листя…

— Васю! Глянь, що вона робить! Боса стоїть!

Це сказано було з таким здивуванням і осудом (і не сказано, а крикнуто, аж луна покотилася балкою!), ніби Женя принаймні стала на те місце, де земля мала зараз провалитись і навіки поглинути безрозсудне дівча — єдину втіху й надію Цибульків!

— Женю, ти що? З дивана впала? — підхопився батько й сердито засовав окуляри на носі.

А Женя від того крику пригнулася й одразу шурхнула ногою у чобіт. Вона й справді відчула, що зробила щось дурне, щось дитяче. Хіба знати, як проростає пролісок, означає лізти ногою в болото? Очевидно, в тім вислові (чуєш, як проростає пролісок?) приховано якийсь глибший, мудріший зміст, і треба до нього дотумкати своєю головою, а не голими п’ятами.

— Чого ви! Я тільки перевзулась! — буркнула Женя й, одвертаючись, побрела убік, поза деревами, щоб до неї не чіплялися з розпитуванням і щоб їй не кривити душею, не викручуватись, бо це найгірше — мимрити якусь нісенітницю.

…А пізно ввечері, вже дома, Женя відчула, що їй трохи пошкрябує в горлі. Вона б і не призналась про те (подумаєш — таке нещастя!), але мати з підозрою глянула на єдину втіху свою (а втіха одвертає носа), тоді мати взяла Женю за вухо, повернула до себе і стурбовано, як лікар-окуліст, зазирнула під вії.

— Е-е, та в тебе очі почервоніли! Простудилась-таки!

Галина Степанівна заметушилась і почала бурчати, що в Жені вічно якісь вихватки: надивиться на професора і давай собі то водою обливатися, то на голові стояти, а це вже боса на кригу полізла… Потім вона засперечалася з батьком, що дати хворій дитині: чи анальгіну, чи гарячого молока з содою? Чи, може, викликати лікаря?

— Та я чаю хочу! — вже розізлилась Женя, бо охання й метушня батьків просто дратували її. — Що ви одразу в паніку! А ще кажете: от ми в дитинстві…