Віктор Близнець - Женя і Синько

— Як ти гадаєш, Віоло, — спитав Петро Максимович, анітрохи не здогадуючись, що він уже став персонажем у її спектаклі, — як ти гадаєш, Віоло, чи вийде з нашого курця Бена, якщо він підтягуватиме «бички» за Кадухою, чи вийде з нього отой шовковий приручений Кузик.

Віола звелась на рівні ноги, стала в театральну позу й манірним Фаїним голосом проспівала:

— Бенчику, глянь сюди хутенько — мені мушка сіла на спину. Подмухай!

Бен звіркувато глипнув на Віолу, губи у нього затрусились:

— Я… я… я тебе подмухаю!

Але слова його потонули в шумі — учні засовались, засміялися, виблискуючи разками веселих білих зубів

— Ех, коли б мені шмажених поганочок!

Женя готувала уроки за столом, а Синько сидів на підвіконні й погойдував ногами, стукаючи копитцями об батарею. Довгий цупкенький хвіст у нього ворушився, як у кота, що стереже мишу.

Дівчинка одірвалась від книжки, глянула на чортика й усміхнулася.

— Які поганки? Вони ж отруйні. Ось у ботаніці й малюнок є, подивись: «Отруйні і їстівні гриби».

— То для вас, для людей вони отруйні. А для мене — як мармелад. Та ще на олійці. Щоб хрумтіли. Ум-м-м, шмакота!

І чортик солодко примружився, показуючи, як він зараз поласував би поганочками. Саме хотів розказати Жені, де їх краще назбирати: за стадіоном, у рові; там росте чагарник, а між ним валяються трухляві корчі й пеньки, ось там і треба пошукати поганочок — зелених, жовто-білих, з довгими водянистими ніжками. Він уже й рота роззявив, щоб про все це докладно розповісти, як ураз гримнула музика, аж бідний Синько підскочив.

— Хо це таке? — витріщив очі.

Женя зиркнула у вікно й спересердя мовила:

— Та старий Жупленко, хіба не бачиш! Вийшов на прогулянку. Він глухуватий, з батарейками ходить у вухах. Ото повісить на груди транзистор, а не чує — так на всю силу ввімкне музику й човгає собі довкола будинку, провітрюється. Джази і бітлів слухає. До самої ночі бродить. Старе, саме не спить, і людям не дає, — останні слова Женя промовила ущипливим материним голосом.

— Нічого! — потер долоньки Синько й підморгнув їй. — Ми того Жупленка відучимо! Ми тхакий джаз йому зробимо, що…

Жуплспко пройшов далі, за ріг будинку, музика стихла, і Женя спитала:

— Хто це ми?

А Синько тим часом пригнувся, висолопив язика і став зосереджено чухати собі спину поміж лопатками, ніби він і не чув, про що його питали.

— До речі, — нагадала Женя. — Ти все-таки розповів би мені, чого тебе звати Синьком. Що в тебе синє, коли очі зелені, як два світлофорчики, і борідка зелена пробивається?

— Е-е, то довга історія, — позіхнув Синько й прикрив лапкою щербатого рота. — Ти свої уроки поробила? (І придумали люди таке — уроки!) У нас не мучать дітей уроками, у нас зразу, як чхортик народжується, всю грамоту йому в голову вкладають. От!

— Ну, ну, розкажи! Розкажи, Синько. Я вже все поробила.

— Подумаєш, уроки ваші, уроки-мороки, — розбурчався Синько, як дід. — Добре, сідай, розкажу тобі найсекретніші секрети. Чула?

— Чула!

— І що нікому ані-ні. Чула?

— Чула!

— А як розкажеш комусь, то я… то я вмру… от! — І Синько стулив сині повіки. Зробив мертву мордочку і навіть дихати перестав.

— Та чесне піонерське! — наїжачила Женя свої ріденькі брови. — Нікому не розкажу! Щоб мені!..

— Ну, тоді слухай.

Чортик перескочив на стіл, вмостився на купі книжок, а кінчик його хвоста побіг-побіг по столу, вскочив у чорнило (звідки Женя тільки що заправляла авторучку) і поставив дівчині в щоденнику жирну фіолетову кляксу, схожу на колюче сонце.

— Синько, що ти робиш?

— Тс-с-с! — приклав він палець до губ. — Не перебивай. Буду розказувать.

«Ну й хитрий!» — подумала Женя, а проте змовчала, приготувалася слухати.

— Я, щоб ти знала, — почав Синько, — живу на землі вічно. Тобто народився я недавнечко, п’ять років тому, але жив раніше в батькові, а разом з батьком у дідові, а разом з дідом в прадідові… Ну чого ти так дивишся? Не второпала? Слухай!

Він зручніше всівся на книжках, заклав свої лапки за спину (мабуть, копіюючи професора Гай-Бичковського) і заговорив далі — шепеляво, як завжди, але його шепеляву й заїкувату мову ми будемо перекладати на звичайну.

— Коли наш дід постаріє, — з ученим виглядом проголосив Синько, — а це трапляється на трьохсотому або чотирьохсотому році життя, і коли відчує свою смерть, то тікає в дикий неходжений ліс, у хащі. Там вибирає найглухіший куток. І жде найтемнішої ночі. Може, чула, — поспитав Синько, — люди кажуть про якийсь яскравий блукаючий вогонь серед лісу або серед болота. Називають його бугало — нічний вогонь. Так от. Це наш дід, що збирається вмерти. Він бродить і бродить лісом; нарешті знайде собі місце десь коло болітця. Стане. І цілу ніч стоїть, піднявши вгору руки. Замре, немов камінь, і жде. Раптом із темряви, з ночі падає блискавка, грім, і він спалахує. Горить, як стовп. Стоїть і горить до ранку, світиться синім сліпучим вогнем. І все навколо, — темрява, кущі, дерева, — все теж ніби світиться й палає.