Віктор Близнець - Женя і Синько

— І я не жартую. Підійди ближче, Бен. (От!.. вибачай! знову цей Бен!). Підійди, Андрію. Покажи мені пальці. Чого вони в тебе жовті? Е-е, не тільки жовті, а й підсмалені. Від порохового диму?

— Так точно, товаришу директор!

— Тільки без фальші, Андрію. Не люблю. Пальці жовті у тебе, голубчику, від куріння. Правильно я кажу, товариші? — звернувся Петро Максимович до класу.

Він зиркнув по рядах — і всі голови одразу попригинались, у декого з хлопців круто вниз, немов у гонщиків-велосипедистів. Дівчатка, правда, відразу ж і попідводили, розсіяно дивилися на стіни. Одна Віола та Женя Цибулько твердо витримали директорів погляд. «Так, ви правильно кажете!» — могла встати й відповісти Женя, але не раз її стьобали отим гидким слівцем «шпигунка!», а тому вона, сердита на себе й на Бена, зараз стримала себе.

— Бач, — сказав директор, — як незручно однокласникам за тебе. Куриш, голубчику. А тепер повернись до мене боком. Ага, так. Дістань з тієї кишеньки сигарети.

— Де? Що ви? Які сигарети? — ніби аж обурився Бен — Кущолоб і поплескав себе по кишенях. — Можете шукати!

— Дістань. З потайної кишеньки. Ні-ні, далі, далі рукою помацай. От-от, виймай. А тепер поклади сюди На кафедру.

Бен поклав сигарети й одвернувся. Тепер справді класові стало незручно за Бена, за його брехню (сказав нема — і відразу ж витяг пачку), що навіть Віола, яку нічим не збентежиш, схилила над партою свою пишну гривку.

— Андрію, — повільно, з глухою втомою в голосі промовив директор. — Я поведу тебе в біологічний кабінет і покажу простенький дослід. Намочимо там одну твою сигарету й видавимо краплю нікотину. Маленьку краплю. Й бризнемо на живу клітину — на амебу, на евглену чи інфузорію. І ти побачиш — під мікроскопом! — жива, рухома, весела клітина ураз чорніє і гине. Так і в тебе: з кожним ковтком нікотину вмирає не одна, а сотні, тисячі живих клітин — в легенях, в серці, й найстрашніше, — в корі головного мозку. Хіба ти не знаєш, що старі курці, як правило, цілковиті склеротики: пам’ять у них притуплена зовсім, серце отруєне, нерви — на мотузках? Ти що, не знаєш про це? Чи хочеш свідомо оглупити себе, убити мозок і свіжу думку з раннього віку? І закінчити життя раком гортані або легень?

Бен тільки важко сопів, звісивши голову, і раз у раз відкидав назад свій розкішний русявий чуб.

— Дозвольте поцікавитись, — Петро Максимович у розмові з учнями часто переходив з «ти» на «ви», — до якої діяльності ви себе готуєте? До військової?

— Умгу… Хочу в училище, в протиракетне.

— О-о! Протиракетне! А там, знаєте, які вимоги з математики, з фізики, з хімії? А який свіжий розум потрібен, яка бистрота реакції? Десь у стратосфері летить ракета і летить з надзвуковою швидкістю. Треба за мікросекунду знайти її, розрахувати траєкторію і збити. За допомогою електронної машини, звичайно, але біля пульта ви, Бен, пробачте, Андрію…

Директор, видно розхвилювався, бо раптом заплющив очі, примовк, стривожено прислухаючись до серця. Його сухе, стомлене обличчя змертвіло і лише через мить одійшло. Ніби вибачаючись, Петро Максимович тріпнув головою (от, мовляв, бісова душа, щось причепилося!) і крізь жовті кружала, що розпливалися перед очима, глянув на Бена, — той носком розтирав на підлозі крихту крейди.

— Не насмічуй, голубчику, — спокійно, без роздратування зауважив директор. — І послухай моєї поради. Якщо ти покинеш курити зараз, негайно, буквально з сьогоднішнього дня, твій молодий організм відновить убиті клітини. Якщо ні… Я ж знаю: це в тебе не звичка, не потреба (хіба тобі хочеться курити?), це просто мода. Дурна хлоп’яча мода, перехоплена від інших. Від Кадухи, мабуть. А за модою, як ти знаєш, тягнуться найслабохарактерніші… Візьми себе в руки, Андрію. Вияви силу, наполегливість, нарешті — гордість і скажи своїм дружкам: ні, голубчики, я не ганчірка, я не хочу себе оглупляти. Якщо зробиш це — будеш людиною. А підеш за Кадухою — станеш одним із тих аморфних, безвільних мужчин, про котрих говорила Віола Зайченко. До речі, це я на закінчення вашої дискусії про те, звідки беруться приручені Кузики.

Директор глянув по рядах і зупинив свій погляд на чорноокій Віолі, яка виділялася в класі і зростом, і яскравою (напівдитячою, напівдорослою) вродою, і модним одягом. Він і не підозрював зараз, що Віола пильно стежить за ним, з професійною цікавістю вивчає його персону, його своєрідні м’які й неквапливі пози й жести, щоб потім на перерві зіграти сцену про те, як Бена — Спартака побиває коло дошки Монарх (так прозивали в 5-А історика).