Віктор Близнець - Женя і Синько

— A-а, це дуже просто! Придивись: стіна вже розкреслена на квадрати. Коли кожен закінчить своє ліплення, картини зіллються в одну смугу внизу і півдугою по всьому фронтону… Правда ж, це прикрасить музей? Сотні екскурсій приходять сюди, люди дивитимуться і казатимуть: «Гарно зроблено. Тут десь і Євгенія Цибулько доклала своїх рук», — батько м’яко усміхнувся. — Музей історичний, і орнамент, як бачиш, нагадуватиме людям про найголовніше в історії — про революцію, про наших предків.

— Тату! Дай я спробую… ліпити!

— Ну що ж, можна. Почнемо з виноградинок. Ось глянь на схему, на малюнок. У цьому квадратику — помітила? — перша виноградинка. І не кругла, а продовгувата. Почни. Сміливіше! Так, набирай цементу і раз! — батько крутнув пальцями на стіні й вийшла справжня виноградинка.

— Тепер я!

Женя зачерпнула розчину, висунула язика й націлилась оком на стіну. Ткнула пучкою, раз! — і посипався мокрий цемент униз у прогалину між одним, між другим настилом, а потім — ляп! — розплескався десь внизу на дошці.

— Нічого. Ще попробуй. Не святі горшки ліплять.

Тепер більше набирає вона розчину, кінчики пальців вмочує у воду і м’яко, обережно ліпить своє тісто до цегли, а тут… висовується із-під куртки лапка, і Синько шепелявить: «Та не тхак, не туди, ось!» — і він лапкою розмазує цемент, а заодно стелить білий слідочок через усю куртку. А батько стоїть, плечі у нього трусяться і очі блищать від сміху, що аж переповнює його.

— Ай, ти мені тільки заважаєш! — ляскає Женя по Синьковій лапі, старанно висовує язика і таки ставить крапку — виноградинку на стіні.

— Ой, дасть нам мати за те, що ми вимазались! — покрутив Цибулько головою. Дістав чисту ганчірку, змочив у відрі й заходився витирати на Жені темно-синю нейлонову куртку. — Е-е, дочко, та ти змерзла. Нагорі продуває. Мабуть, пора тобі додому.

— А ти ж обіцяв старий Київ показати!..

— Може, іншим разом?

— Ні, ні, зараз!

— Зараз. то й зараз., Та й перепочити нам слід. Ставай коло мене. Ось так, ближче. Я тебе своєю парусиною прикрию.

Батько пригорнув до себе худеньке вухасте дівча, обкутав полою. І так Жені добре стало у тата під пахвою, так тепло й затишно, що, здається, аби стулила очі — одразу б заснула й легенька усмішка дрімала б на її губах. А Цибулькові теж — до щему в душі — приємно було затуляти доньку од вітру, відчувати, як рівно й спокійно стукотить її серце, як повівами свого дихання ворушить вона волосинки йому на руці, аж лоскітно від того, одне слово, відчувати поруч рідне єство, лагідне, ніжне, слухняне, хоч і єсть у цього слухняного єства свій комизливий чортик.

Разом з дочкою батько трохи повернувся, щоб стати лицем до Подолу, і показав униз рукою:

— Дивись. Он він — старий ремісничий Київ. Як зберігся! Наче з восьмого чи дев’ятого століття переселився у наші дні.

Справді, то була вражаюча картина. В центрі міста — село. І село старе, дерев’яне, немовби із давніх-давніх часів. А кругом — гори, яри, глушина. Аж не вірилося, що все те — не макет, не розмальовані фанерні декорації до кіно, а справжня жива понорама.

В глибокому яру притаїлося древнє поселення — так звана Гончарівка. Зараз, коли дерева стояли голі й не заступали собою будівель, все городище проглядалося наскрізь — до голуб'ятників, до мініатюрних криничок у дворах. Крутим яром тяглась вузька звивиста вуличка — і яка то була вуличка! Ветхі почорнілі будиночки, що скидалися на давньоруські дерев’яні зруби. Маленькі різьблені ганочки. Місточки й кладки перед ворітьми. Ліниві димки з димарів. Скрип коловоротів і брязкання відер об цямрини. Вузенькі, під самими вікнами, зроблені із дощок тротуари. Проїзди — з глибокими коліями від коліс — вимощені каменем, за кілька століть грубий нетесаний камінь люди вичовгали до слюдяного блиску. А ще складні анфілади дерев’яних скрипучих сходів із лавками й перилами, які тяглися вгору і якими жителі вибиралися із яру в місто. Цю мирну архаїчну картину доповнювали старосвітські кози, що паслися на схилах, і босі хлопчаки (либонь, однакові зірвиголови в усі епохи), що бігали й борюкалися над самими урвищами.

Якби не радіощогли на горі, не склобетонні корпуси висотних сучасних будинків, що обступали яр, можна було б подумати: якимось чудом ти перенісся в часи князювання Володимира Святославовича.

Женя захоплено розглядала кожен дворик внизу, кожен провулок Гончарівки, а батько, що досі мовчав, не заважав їй надивлятися, нарешті озвався: