Віктор Близнець - Женя і Синько

Але зараз Вадька був заклопотаний іншим: виграти! Злупити з Шурика троячку, і підуть вони у літній павільйон, візьмуть по пляшці пива, а коли зашумить у Вадьчиній голові, тоді начхати йому буде на все в світі

Женя поспішала: «Ой, друга година, хоча б не запізнитися». Похапки їла бутерброд і тут же друкувала записку. Одним пальцем стукала на маминій машинці — на старому незграбному «Ундервуді». Клавіші «Ундервуда» були стерті до жовтої міді, і дівчинка довго, майже носом шукала, де яка літера. Знайшовши, била пальцем, і тоді сухо клацав важельок по валику, але часто вихоплювалась зовсім не та літера, чужа або сусідня, і Женя сердилась, забивала надруковане і знов шукала потрібну літеру. На папері у неї виходило:

«Дорога мамиочко №/!

Я поїхахала до батька на робоТУ. Х?0.

Ключі лежать під килимкоюм, там, де й зав-жди.

Скучила за тобою. Скоро повернусь. ЦілУЮ цілую!

Весь час, поки Женя друкувала, Синько тихо сидів на підвіконні і з веселим нетерпінням стежив за її клацанням. Хтозна, чи йому сподобалась машинка, чи те, як заклопотана Цибулько носом виловлювала літери, але він аж витягував шию, заглядав у надруковане й лукаво шкірив свої чорні зуби.

Женя поставила останню крапку, підхопилася й бігом кинулась одягатися. За спиною вона почула, як раптом — ніби сам! — заторохтів старий «Ундервуд». «Та! — сказала собі в думці. — То я спішу, і мені вже в голові торохтить». На жаль, вона не оглянулась. А якби оглянулась, побачила б химерну картину: Синько стрибнув на машинку і давай на клавішах — швидко-швидко! — вибивати гопачка. Підскочив, ще разів п’ять ударив копитцями, глянув, що в нього надрукувалося на папері, і шмигнув на вікно. Сів, притих, ніби нічого й не накоїв, і вдоволено прижмурив очі.

Куртка, шаровари, чобітки — все в одну мить було вдягнуто. Женя прилизала свого їжачка, глянула в дзеркало і зібралася бігти. «Так! А записка для мами?» Вирвала з машинки записку й хотіла приколоти до дверей… Щось зупинило її. Не ті літери на папері. Ні, стривай! Зовсім інша записка! Вона похапцем прочитала:

«Дорога мамиочко №! Ключі поїхахали до батька на роботу. Вони скучили за тобою, (шшшшшшш) Я лежу там, де й завжди, під килимком. Скоро перевернусь. Цілую цілую!

— Ах ти босяк! Це твоя робота! — Вона зім’яла в руці записку й кинулась до вікна. — Зараз я тобі дам Жибульки!

Синько пригнувся, закряхтів, а потім плиг — тільки мелькнув у неї над головою і вже сидів на люстрі, погойдуючись там і позираючи вниз круглими, як у кота, очима, веселими і водночас настраханими.

— Ну, ну, не бийся! — забурмотів він, підбираючи хвоста, щоб Женя не стягла його з люстри.

— Не бийся! Та ти знаєш, скільки мороки через тебе, босяка, мала б наша мати? Вона б до батька поїхала по ключі! А оце: «лежу під килимком»? Вигадав чортзна-що… Ану, злазь!

— Не зліжу. Бо ти битимешся…

— Злазь, кажу! А то палицею провчу!

Женя схопила палицю, якою вони вибивали надворі одяг, і сердито нахмурилась, ніби справді намірилась поколошматити Синька. Але перед тим відчинила вікно й ткнула пальцем:

— Забирайся! І щоб більше не приходив сюди! Треба мені такі фокусники!

Синько потоптався на люстрі, покректав: «Тю, шердита така! Страх нехороша! Піду і вмру в підвалі, більше ти ніколи-ніколи не побачиш мене…» Він хлипнув, сумно скривився й витер сльозу з мокрих очей. А потім стрибнув, прошелестів у повітрі й зник за вікном, розсіявся, наче хмарка рудого диму з вихлопної труби.

Щез. Тільки залишив їй на руці гарячу краплину — свою кривдну сльозу. Женя стояла спантеличена. Вона ж хотіла жартома пригрозити йому, щоб полякати трохи, а він уже й надувся і бач — «умру в підвалі…»

Побігла з дому («Ой, таки запізнюсь до батька!»), а в думках все одно поверталась до Синька. «Дурненький! Ще й справді візьме й не прийде більше…»

Вони підіймаються вище й вище — хитким дерев'яним настилом. Під ногами порипують заляпані глиною дошки, злегка посвистує вітер у риштуваннях, земля западає — внизу провалюється ямою, а навкруг виступає гребенем, дахами ближніх будинків. Цибулько йде попереду, часто оглядається на Женю й підбадьорливо всміхається:

— Вище голову, дочко! Під ноги не дивись, краще в небо. Бач — осінь, хмари низько пливуть.

Справді, хмари несуться низько — сірим туманним потоком, чіпляючись за дахи, за телеантени, за брандмауери — протипожежні цегляні виступи.