Віктор Близнець: Женя і Синько

Директор витяг із шухляди аркуш глянсового паперу, на якому твердим каліграфічним почерком було виведено: «Рапорт молодшого сержанта міліції Рябошапки Євгена Мстиславовича».

Дівчина кинула спідлоба швидкий метушливий погляд, загледіла той папір, і перед її очима виріс оперезаний поясами кремезний рожевощокий міліціонер, з яким вона вчора мала сутичку. «Ну, все! Пропала я! Бомба!» — забилась у шибку сіренька полохлива думка. Всі кісточки у Жені занили від нудного страху. Так бувало з нею тільки в АН-2, на якому вона часто літала до баби Паші в село, коли літак раптом падав круто вниз, провалювався у «повітряні ями». Тоді в грудях ставало холодно, наче від м’ятних цукерок, а щось кам’яне давило зверху, як зараз давив їй на плечі ранець, ніби в тому ранцеві лежали не книги, а цегла.

Поки Женя виходила із крутого піке, директор — монотонно, як щось нудне й нецікаве, — почав читати:

Ставлю до відома дирекції 301-ї Київської середньої школи таке:

Вчора о 16 годині 23 хвилини за московським часом на розі вулиць Артема та Глибочиці мною був затриманий неповнолітній порушник громадського порядку, який при цьому назвався учнем 5-А класу вашої школи.

Суть справи: згаданий громадянин біг до зупинки трамвая, що за кінотеатром «Комунар». Саме в цей момент відійшов 9-й номер трамвая, і громадянин, очевидно з великої досади, вдарив спортивною сумкою об телеграфний стовп і висловився: «От б-бомба! Запізнююсь!» А потім, недовго думаючи, кинув сумку за плечі, підстрибнув і вчепився ззаду за буфер вагона, щоб проїхати «зайцем». Я дав два коротких і один довгий свисток, але згаданий громадянин продовжував висіти на так званій, «ковбасі». Тоді я дав три довгі свистки — і трамвай зупинивсь. Я підбіг до порушника порядку і заявив: «Громадянине! Як вам не ай-яй-яй? Злазьте!» Та уявіть моє здивування, коли згаданий громадянин виявився не хлопцем (хоч і мав зухвалі очі, був у штанях-техасах і при коротко обстриженій голові), а виявився дівчиськом, об чім свідчила симпатія на лиці і дві ямки на смаглявих щоках. Тут я вдруге не витримав і сказав: «Ай-яй-яй! Як же вам не соромно!» А дівчисько вчепилося руками за поручні трамвая і не злазило. Я підійшов і хотів одірвати її силою. В цей час (прошу дирекцію школи звернути увагу на пойменований факт) з її спортивної сумки висунулась маленька волохата ручка, зірвала з моєї голови кашкет і по-хуліганському кинула на асфальт. Я нагнувся, щоб виловити свій головний убір під машиною, але тут відчинилися дверці, і громадянка Цибулько (так назвали її прізвище свідки) прожогом вскочила у задній вагон. Я припинив пошуки свого кашкета, що покотився у невідомому напрямку, і продовжував виконувати службовий обов`язок уже без головного убора: кинувся за Цибулько. Але дверці зачинилися перед моїм носом, трамвай рушив і хутко зник за поворотом, я навіть не встиг свиснути йому вслід. Та ще більша прикрість спіткала мене наступної миті. Слідом за трамваєм рухався багатотонний вантажний КрАЗ з панелями і бетономішалкою на кузові. Заднім колесом цей гігант переїхав мого кашкета, зробивши з нього натуральний омлет.

Прошу дирекцію школи розібратися по суті справи і покарати порушника, а також стягти з громадянки Цибулько штраф сумою 13 крб. 43 коп., що становить вартість форменого кашкета, приведеного з вини тієї ж громадянки до повної непридатності.

— Ну, що ви на це скажете, голубонько? — спитав директор школи й повів бровою на рапорт; він помовчав, похукав на череп кімерійця, і вже ніби звернувся до нашого далекого предка-кочівника: — Що воно в біса за ручка, га? Всі як змовились: ручка та ручка! Та ще й волохата!

Директор стомлено подивився на дівчину, поторохкав пальцями по столу. Те означало: ну-ну, чекаємо відповіді!

А Женя — саме тому, що її викликали в кабінет і вимагали від неї відповіді, — уперлась, замкнулась, як черепашка, й скоса блимала на директорову лисину. Хоч кого-кого, а директора можна було не боятися. Ні лаяти, ні читати моралей не буде. Не такий він чоловік.

Петро Максимович, як на думку Жені, людина взагалі особлива. Він був якийсь нетутешній і нетеперішній, немовби із тих часів, давніх, про які розповідав на уроках історії. Ходив у широких старомодних штанях, у такому ж широкому піджаку, носив темні галстуки і взагалі мав вигляд суворої, мовчазної людини.