Можете уявити, що було далі. Учні посхоплювались із місць, оточили Цибулько і в один голос: «Женю, покажи, покажи!..» Кричать, стрибають, мало на голову не лізуть. Я рознервувалася, підійшла до Цибулько і сказала: «Що це в тебе за іграшка? Негайно віддай сюди!» А вона побіліла, стоїть і дивиться на мене сторопіло, наче не розуміє, що від неї вимагають. Тоді я сама (може, це й непедагогічно) обмацала її кофту, однак нічого, крім баєвої хлоп’ячої сорочки та піонерського галстука, під кофтою не знайшла. Я відкрила кришку парти, думала, що вона туди сховала свою іграшку, але і в ящику парти було порожньо, тільки валялася там скоринка сухого хліба та срібні обгортки з-під шоколаду (очевидно, для фантів). У портфелі теж нічого зайвого не виявилося.
Уявіть моє приниження, коли я копирсалася в чужих речах, а довкола товклися учні, кричали й сміялися, а Бен вигукував: «Роздягнуть! Обшукать її! Вона шпигунка!» — і корчив при цьому гримаси. Шум і галас не вщухали до самого дзвінка, я вже не могла вгамувати клас.
Оскільки урок було фактично зірвано, прошу вас, товаришу директор, розібратися в цій історії і покарати винних.
Викладач художньої вишивки та малюванняІзольда Марківна КНИШВ КАБІНЕТІ ДИРЕКТОРА
РАПОРТ МОЛОДШОГО СЕРЖАНТА МІЛІЦІЇ
Є. М. РЯБОШАПКИ
— A-а, Цибулько! Заходь, заходь! Що це воно, скажи, в біса, за волохата ручка? Де вона взялася? Може, ти поясниш мені? Тільки зажди хвилиночку, ось я зараз із телефонами…
Петро Максимович — так звали директора школи — сидів за столом, а перед ним виблискували чорним і голубим пластиком три телефони. І всі три одчайдушно дзвонили. Одну трубку директор притискав до вуха плечем, другу — до другого вуха — притуляв рукою, а третю поклав поперед себе на столі. Так, перехнябившись на один бік, він сидів, обплутаний телефонними шнурами, і гукав у всі трубки разом: «Алло!.. Слухаю… Так-так!.. Аякже!.. Обов'язково!..»
Женя зрозуміла, що директор нескоро виплутається з телефонних розмов, і, щоб дурно не гаяти часу, почала оглядати стіни. А в кабінеті Петра Максимовича було на що подивитися. Кожного літа директор виїжджав із старшокласниками на археологічні розкопки і привозив із півдня України щось новеньке: глиняний посуд, кам’яні скребла й ножі, звуглене зерно. Обшаставши поглядом в скляні настінні полички, Женя серед стріл, гребінців, дротиків побачила… людський череп. Страшний, з глибокими ямами замість очей. Ступила ближче й прочитала: «Череп кімерійця. VII ст. до н. е.».
Вона втупила погляд у порожню трухляву коробку, з якої сипався сірий порох. І стало їй моторошно. Не хотілося вірити, що й твоя голова, повна думок, світла та всяких витівок, голова, на якій росте живий вихрястий чубець і стирчать такі неповторні вуха (настовбурчені, мов крила у метелика, та ще й ворушаться не гірше, ніж у Бена), — що все це стане колись голим черепом, експонатом, тлінню…
Але чим довше Цибулько придивлялась до черепа, тим він менше відлякував її, а потім став навіть чимось подобатись. І захотілось їй попорядкувати коло нього: запнути хусткою, начесати косу (із ворсу чи хімічного волокна), яскравою помадою підмалювати губи. Або ні… Краще було б стати маленькою-маленькою і сховатися в череп, як у склеп, і там притаїтися. (Бо зараз директор почне розпитувати про ту волохату ручку). Принишкнути в склепі, а Петро Максимович оглянеться й скаже:
«О! А де ж це вона? Тільки що була і нема… Цибулько!» — гукне в приймальну.
І тоді Цибулько із схованки (могильним голосом): «Я тут, товаришу директор!»
Женя розтулила губи й заусміхалася. На щоках у неї зарожевіли дві симпатичні кругленькі ямки.
— Що ви там, голубонько, смішного побачили? — раптом почула у себе за спиною хриплуватий директорів голос.
Повернулась, вмить наїжачилась, різко опустила стрижену чорняву голову. В цій наїжаченій позі й застигла перед столом: упертий хлопчак, та й годі. Худий, з сердито відстовбурченими вухами, з тонкою напруженою шиєю, де росте дитячий шовковистий пух.
Директор поворушив сухими губами, тяжко передихнув і замовк. Женя й не здогадувалась, що зараз він печально думає: «Ну от. Розгадай. Стала, замкнулась, сховалась у собі й спробуй уявити, що за людина перед тобою, що за таємничий світ. Спробуй хоч грубо уявити її внутрішнє життя».
— Цибулько, підійди сюди ближче, — сказав Петро Максимович. — Ти можеш мені розтлумачити, що сіє означає. Доповідна записка Ізольди Марківни Книш — це раз. А друге — рапорт із міліції. Свіженький. Сьогодні мені принесли. Ось!
Читать дальше