“Ну ж хитруни, — свариться незлобиво на учнів, — наступного разу мене ви не проведете, урок не вивчили і навмисне запитуєте!”
Найдобрішою серед учителів вважається Надія Григорівна, вчителька української мови та літератури. Вона завжди все прощає: невивчений урок, запізнення, підказ, навіть пустощі, варто тільки вибачитись перед нею. Сама дуже ввічлива, вимагає й від інших цього. Учнів називає на “ви”.
Коли хтось підходить до неї на перерві і просить не викликати на уроці, бо, мовляв, з якихось причин не виконав домашнього завдання, вона його й не викликала.
Про кожного вчителя учням відомо чимало. А ось про нову що можна сказати? Майже нічого. Незрозуміла якась…
“Де ж це подівся Сашко? — знову згадав про друга Микола. — Може, до старих Антонюків пішов, адже там зараз дядько Дмитро гостює. Ні, туди він не піде. Відколи там квартирує Валентина Михайлівна, й разу не був. Мабуть, з батьком на ставку”.
Тільки ото подумав, як почув: щось деренчить на вулиці. Вибіг за ворота — аж там Сашко на мопеді гасає. Побачив Миколу, зупинився.
— Чий це? — спитав Микола.
— Дядька Дмитра. Учора купив, “Верховина” називається. У Львові випускають.
— Коли ж ти навчився їздити?
— Тут нема чого вчитися. Хто на велосипеді вміє, той і на мопеді одразу поїде. Дядько Дмитро мені розказав.
— А де ж дядько?
— Рибалить. А мені до обіду дозволив кататися. Хочеш, я і тебе навчу.
— Ще й питаєш! Ясно, хочу, — усміхнувся Микола.
— Але не тут. Краще за садком або за городами. Бо як назбігається дітлашні!..
Сашко добрий і не злопам’ятний. Мовби нічого прикрого й не сталося між ними.
— Слухай, Сашко, може, й хлопців покличемо?
— А чого ж, давай, — погодився; він одразу здогадався, що Микола хоче помиритися з усіма.
Незабаром зійшлися майже всі хлопці з їхнього класу, і кожному хотілося спробувати поїздити на мопеді. Не було тільки Віктора Троця.
— Хто за ним збігає? — спитав Сашко, котрий тепер відчував себе мало не вожаком їхньої ватаги.
— Все одно мати не пустить. Він пелюшки пере сестричці, — засміявся єхидно Олег.
— Тоді ходімо разом, попросимо, щоб відпустила, — сказав Сашко.
Ну й вреднючий цей Олег! Такий же, як і його старший брат Сергій. Від нього, мабуть, і перейняв погану звичку. Завжди намагається або гострим слівцем дошкулити, або вигадає таку забавку чи гру, щоб поглумитися. Це в нього вже просто як хвороба. Візьме, бувало, заховається де-небудь, а коли хтось підійде, вискочить зненацька, крикне “гав!” і регоче, радий, що налякав. А ще й шкодливий та мстивий.
Коли зайшли до Віктора у двір, побачили біля сарая цеглу, складену в рівний високий стовпець.
— Для чого це? — спитали.
— Для гаража. Тато машину купуватиме, “Запорожця”, — пояснив Віктор.
Олег попробував, чи міцно стоїть стовпець, — він злегка гойднувся.
— Ого, тут і силач не звалив би! — сказав навіщось, хоч добре знав: повалити його — не треба багато сили.
— Таке скажеш — “силач”! — усміхнувся Віктор. — І я звалив би.
— Ти? — зневажливо поглянув на нього Олег. — Сили як у горобця, а хвастає.
— От і не хвастаю!
— Так доведи — візьми й звали!
— І доведу, — не здавався Віктор.
Хлопці радять йому не зважати на Олега — знає ж, який він, ні за що може образити. І Олега усовіщають, щоб не кривдив товариша, але той не відступався від свого.
— Ні, нехай доведе. А то тільки язиком плеще, хвалько нещасний.
Для Віктора честь дорожча за все. І він постоїть за неї. Рішуче підійшов до стовпця, вперся в нього обома руками. Верхній шар цегли зсунувся і з гуркотом упав на землю. Кілька цеглин розбилося. Зачувши гуркіт, з хати вибігла мати.
— Що ж то ви, халамидники, наробили?! Ось я вам покажу! — вхопила на ганку віника-деркача.
— Це не ми, тітко. Це він, — ткнув на Віктора пальцем Олег і позадкував до хвіртки.
Віктор стояв розгублений біля купи, дивився на побиту цеглу. Але як тільки мати замахнулася віником, мовби прокинувся. Зірвався з місця й дременув у город. Слідом за ним полетів деркач.
Хлопці, щоб і їм часом не перепало за шкоду, теж повтікали з двору.
— То я навмисне підмовляв його повалити цеглу. Го-го-го! Ха-ха-ха! — зареготав Олег.
— Ну й дурень! — розсердився Сашко. — Вікторові тепер улетить.
— І нехай.
— А тобі що з того? Чого радієш? — спитав Микола.
— Він же насміхається, коли мені прочухана дають.
Читать дальше