Френсіс Бернет - Маленький лорд Фонтлерой

Містер Гобс аж підскочив на кріслі.

— Що?! — вигукнув він.

— Саме так, — смиренно потвердив Седрик. — Я один із них… чи радше стану таким. Просто не хочу Вас обманювати…

Містер Гобс занепокоївся: рвучко підвівся і пішов подивитися на термометр.

— Господь з тобою! — вигукнув він, пильно розглядаючи хлопця. — Нині така спека. Як ти почуваєшся? Тебе щось болить? Коли то з тобою таке ся стало?

І він поклав свою велику долоню на голівку хлопця. Седрик іще більше зніяковів.

— Дякую Вам за Вашу турботу, — вимовив він, — але зі мною все гаразд. Голова мене анітрішки не болить. На жаль, те, що я сказав — правда, містере Гобсе. Якраз тому Мері і приходила за мною. Бо до нас приїхав був містер Гевішем, який усе це розповів моїй матусі. А він адвокат.

Містер Гобс впав у крісло і витер спітніле чоло хустинкою.

— Хтось із нас перегрівся на сонечку! — вигукнув він.

— Ні, — відказав Седрик, — ми не перегрілися. Ми просто повинні з тим змиритися, містере Гобсе. Містер Гевішем їхав цілу дорогу з Англії, аби розказати нам про це. Його прислав мій дідусь.

Містер Гобс вибалушився на хлопця, але бачив, що той зовсім не жартує.

— Хто ж твій дідусь? — поспитав врешті крамар.

Седрик сягнув рукою у кишеню й обережно витягнув звідтам шматок паперу, на якому було щось написано його іще невправною рукою.

— Я ніяк не міг запам'ятати, тож записав собі, — мовив хлопчик, а тоді повільно прочитав: — Джон Артур Моліно Ерол, граф Доринкурт. Ось так його звати. А живе він у замку… або у двох чи навіть трьох замках, я думаю. А мій татусь, який помер, був його наймолодшим сином. І я не був би лордом чи графом, якби мій татусь жив. І мій татусь не став би графом, якби не повмирали його брати. Проте всі вони померли, з хлопчиків у родині залишився тільки я — тому мені і доведеться стати графом. Тим-то дідусь і прислав по мене містера Гевішема, аби той доправив мене до Англії.

Містер Гобс усе більше вкривався потом від хвилювання. Він знай витирав чоло і лису маківку хустинкою та лише сапав. До крамаря почало доходити, що тут і справді відбулося щось незвичайне. Проте далі він дивився на хлопчика, що сидів ото перед ним на ящику, заглядав у його дитячі стурбовані оченята —і розумів, що наче ж нічого не змінилося, що його маленький друг виглядає зовсім так само, як учора — милий, веселий і жвавий хлопчина у синьому костюмчику з обрамленим червоною тасьмою комірцем. Отож новина про шляхетне походження Седрика просто спантеличила старого. Зрештою, і як було не розгубитися, коли Седрик розповів йому усе так щиро, чітко і просто, зовсім не здаючи собі справи, яким то поважним він тепер зробився.

— Як… як, ти казав, тепер тебе тре' величати? — перепитав містер Гобс.

— Седрик Ерол, лорд Фонтлерой, — відповів Седрик. — Так мене назвав містер Гевішем. Коли я тільки-но увійшов до кімнати, він оголосив: «А ось і маленький лорд Фонтлерой!»

— А най мене грім поб'є! — вигукнув містер Гобс.

Містер Гобс завжди так казав, коли був сильно чимось здивований або захоплений. Справді, зараз чоловік просто не здатний був якось інакше висловити те, що відчував.

Седрик також відчув: це найбільше виражало те, що з ним ото трапилося. Він дуже любив і поважав містера Гобса, цінував його погляди й зауваження. Хлопчик іще не мав досить досвіду, аби зрозуміти, що містер Гобс часом поводився не надто стримано. Ясна річ, Седрик бачив, що містер Гобс зовсім інакший, ніж його матуся. Але ж його матуся — жінка, отож хлопчик собі гадав, що ота різниця саме тим і пояснюється.

Седрик із сумом споглянув на містера Гобса.

— До Англії далеко, правда ж? — спитав він.

— Тре' перетнути Атлантичний океан, — хитнув головою містер Гобс.

— З того всього це і є найгірше, — мовив Седрик.

Певно, ми довго не зможемо бачитися. Мені аж не хочеться про це думати, містере Гобсе.

— Мушу розлучитися зі своїм найліпшим другом, — похитав головою бакалійник.

— Так, ми дружимо з вами вже багато років, — відказав Седрик.

— Від твого народження, — потвердив містер Гобс. — Тобі було допіру яких шість тижнів, коли тебе вперше ото вивезли на прогульку по нашій вулиці.

— Ох, — зітхнув Седрик, — мені і на думку не спадає.

— Ох, — зітхнув Седрик, — мені і на думку не спадало, що доведеться ото стати колись графом.