Седрика це страшенно захоплювало: очі хлопця сяяли, щоки палали рум'янцем, а волосся було геть скуйовджене. Повернувшись додому, він ледве міг дочекатися, поки скінчиться обід — так йому кортіло розповісти усе матусі. Вочевидь, саме містер Гобс був тією людиною, яка прищепила хлопчикові зацікавлення політикою. Містер Гобс любив читати газети, тим-то Седрик добре знав про все, що діялося у Вашингтоні. Містер Гобс пояснював, дає собі раду президент зі своїми обов'язками чи ні. А якось, коли саме відбувалися вибори і президент стверджував, що все іде чудово, проте містеру Гобсу і Седрику здавалося, що країні загрожує крах.
Містер Гобс узяв його подивитися на факельну ходу. Багато з учасників походу, які несли в руках запалені смолоскипи, потім згадували суворого чолов'ягу, що стояв побіля ліхтарного стовпа і тримав на плечах миловидного хлопчика, а той усе збуджено вигукував і вимахував своєю шапчиною.
Невдовзі після тих виборів — Седрик мав тоді ледве сім чи вісім років — із хлопчиком трапилася незвичайна подія, яка неабияк змінила його життя. Цікаво, що у день, коли це трапилося, він розмовляв собі з містером Гобсом про Англію і про королеву. Містер Гобс доволі суворо оцінював аристократію — найбільше обурення у нього викликали графи й маркізи. Ранок видався доволі гарячий — побавившись з друзями у вояків, Седрик зайшов до крамниці, аби перепочити. Там він застав містера Гобса, який сердито розглядав фотографію у лондонській газеті, де було зображено якусь королівську церемонію.
— Ох, — вимовив він, — оно чим вони ся займають. Та скоро настане той день, коли їм то все ся увірве, як народ впаде в гнів та змете їх одним подувом — всіх отих графів і маркізів! Вже недовго лишилося чекати, бо вони вже давно того заслужили!
Седрик, як завжди, вмостився у високому кріслі, шапчину зсунув на потилицю, а руки запхав у кишені, зацікавлено слухаючи містера Гобса.
— Містере Гобсе, а Ви багатьох маркізів знаєте? — поцікавився Седрик. — Або графів?
— Нє, — гнівно відказав містер Гобс. — На щастя, нє. Най би тілько попробували сюди припхатися — я би їх всіх звідси повиганяв, всіх! Не потерплю, аби ту' в моїй крамниці сиділи ті тирани!
І він гордо обвів поглядом свої володіння, рішуче наморщивши чоло.
— Може, вони не були би графами, якби знали щось ліпшого у своєму житті, — мовив Седрик, відчуваючи якусь симпатію до «нещасних графів».
— Ая'! — вигукнув містер Гобс. — Та вони хіба тим і пишаються! Без почестей, без слави вони ніц не варті. А добру людину серед них знайти — то вже хіба велике диво.
У розпал їхньої бесіди на порозі крамниці з'явилася Мері.
Седрик спершу було подумав, що вона прийшла купити цукор. Проте не це було метою її приходу. Жінка була бліда на виду — вочевидь, від хвилювання.
— Ходім додому, любий, — вимовила вона. — На тебе чекає мама.
Седрик миттю зіслизнув зі стільця.
— Ми підемо разом на прогулянку, Мері? — спитав він. — Гарного дня, містере Гобсе. Побачимося пізніше.
Проте Мері так дивно дивилася на нього, похитуючи головою, що хлопець зачудувався.
— Що таке, Мері? — поспитав він. — Занадто гаряче для прогульок?
— Ні, — відказала Мері. — Просто щось ся стало, щось незвичайне в нас удома.
— Може, матуся погано почувається через цю спеку? Може, у неї розболілася голова? — стривожено запитав хлопець.
Проте його хвилювання не мало під собою підстави. Коли вони вже підходили додому, Седрик побачив, що перед сходами стоїть двомісний екіпаж. Увійшли в будинок. Хлопчик помітив якусь постать за дверима їхньої маленької вітальні. Цей чоловік розмовляв з його матусею. Мері поспіхом потягла Седрика догори по сходах, швиденько передягла його у найкращий літній костюмчик з кремової фланелі, прикрашений червоною тасьмою на пасі, зачесала кучері.
— Лорд, хіба нє? — почув Седрик. — Шляхетність, і вигляд. А щоб вони такі здорові були! Ті лорди справді… та най їх…
Усе це справді збивало з пантелику, проте хлопчик був певний, що зараз матуся пояснить йому, що це все означає, отож він не втручався у коментарі Мері, не ставив жодних запитань. Коли Мері закінчила його причепурювати, хлопчик швиденько збіг униз й увійшов до вітальні. Там у фотелі сидів худорлявий літній пан. Матуся стояла побіля нього. Обличчя матусі було бліде. Седрик побачив в її очах сльози.
— Ох, Седрику! — вигукнула вона, кинувшись назустріч синові. Жінка схвильовано схопила його в обійми, обсипала поцілунками. — Седрику, милий мій!
Читать дальше