Френсіс Бернет - Маленький лорд Фонтлерой

— Я ж всього лише маленький хлопчик, — задумливо вимовив він. — Замалий я іще, аби ото жити у такому великому замісу і мати отакі величезні кімнати. Не думаєте?

— О на маєш! — здивувалася Довсон. — Дивно, що ви таке кажете. Але нічого, поживете ще тут трохи — то й перестанете тим перейматися, бо сподобається. Гарно тут, правда?

— Місце і справді чудове, — відповів Фонтлерой, легенько при цьому зітхнувши, — але я волів би, аби зі мною тут була матуся. Зранку ми завжди снідали разом, я клав їй цукор до чаю, наливав вершки, подавав тости. І ми собі так гарно разом розмовляли…

— Та звісно, — потішаючи його, проказала Довсон, — але ж ви можете щодня її бачити, і стільки всього розказувати. Господь з вами! Ото зачекайте трохи, перейдіться по маєтку, роздивіться все довкола — собак, коней у стайнях. Я знаю, що вам подобається дивитися за кіньми…

— Тут є коні? — вигукнув Фонтлерой. — Я їх дуже люблю. От і Джима люблю. То кінь містера Гобса, возить крам до його крамниці. І був би з нього нічого кінь — аби ж не такий упертий.

— Чекайте-чекайте, — вимовила Довсон, — ото побачите наші стайні. Дорогенький мій, ви ж іще навіть не подивилися другу кімнату!

— Це ж яку іще? — поспитав Фонтлерой.

— А от скінчите зі сніданням і підемо дивитися, — сказала Довсон.

Звичайно, що хлопця взяла цікавість, отож він зосередився на сніданку. Певно, у тій кімнаті є на що подивитися, думав собі Седрик. А з обличчя Довсон тим часом не сходив отой поважно-таємничий вираз.

— Ну все, — вимовив Фонтлерой, вислизаючи з крісла, — я вже наївся. То можемо піти подивитися?

Довсон кивнула головою і пішла вперед, показуючи дорогу. Вигляд у неї зробився ще більш загадковий, ніж досі. А хлопця з'їдала нетерплячка.

Коли ж Довсон відкрила двері до кімнати, Седрик став на порозі — і вражено застиг. Хлопцеві відібрало мову: він зашарівся, руки відрухово запхав у кишені —і не міг відірвати погляду від того, що там уздрів.

Від захоплення личко його залив ще густіший рум'янець — така вже велика була несподіванка. Бо побачити таке — це було неабищо для будь-якого хлопчака його віку.

Кімната виявилася величенька — як, зрештою, усі кімнати у замку. А те, що хлопець там побачив, сподобалося йому найбільше за все. Меблі тут були не такі важкі, як ото внизу. Яскравіші штори і килими. Полички аж до стелі заповнені книжками — а на столі розкладено силу-силенну розмаїтих забавок, пречудових забавок! Седрик-бо у Нью-Йорку не раз зупинявся перед вітринами іграшкових крамниць — і захоплено їх розглядав. Тож зараз хлопчикові аж подих перехопило.

— Гм, це дитяча кімната, — вимовив він, ледве даючи собі раду з хвилюванням. — Чия ж вона? Кому належить?

— Зайдіть та роздивіться усе, — мовила Довсон. — Це все належить вам!

— Мені?! — вигукнув Фонтлерой. — Мені? Як це? Від кого вони, ці забавки?

Хлопчик кинувся до стола, уже не стримуючи радісних вигуків. Він ніяк не міг повірити своєму щастю. Очі аж сяяли від утіхи.

— Це дідусь! — вимовив Фонтлерой. — Я знаю, це дідусь!

— Так, це його світлість, — потвердила Довсон. — І якщо ви будете гарним хлопчиком, якщо не будете комизитися і вередувати, якщо будете чемним і привітним, то отримаєте від його світлости все, що тільки забажаєте.

То був справді незвичайний ранок. Стільки ж бо всього належало пізнати. І кожне нове відкриття викликало таке захоплення, що годі було перейти до наступного. Седрика надзвичайно здивувало, що все це приготували для нього одного, що поки він іще був у Нью-Йорку, хтось приїхав із Лондона спеціяльно для того, аби приготувати для нього кімнату, хтось подбав про книжки і забавки, які найбільше його цікавили.

— Чи є на світі ще хто такий добрий, як мій дідусь? — звернувся він до Довсон.

На обличчі Довсон з'явився якийсь непевний вираз. Вона була не надто високої думки про його графську світлість. Хоча жінка іще не дуже довго жила у замку, проте і цього часу їй вистачило, аби наслухатися від слуг про примхи старого графа.

— Скільки то мені доводилося служити в різних господарів, скільки набачився їхніх примх, а такого прикрого старого, як тут, не видів, — говорив високий лакей.

А слуга, котрий мав на ім'я Томас, ще розповідав усім, як ото граф напучував містера Гевішема перед тим, як Седрик мав приїхати до маєтку.

— Нехай малий робить що хоче, заваліть його кімнату забавками, — давав вказівки граф. — Нехай бавиться досхочу — то й думати покине про матір, забуде її дуже швидко. Розважайте його чим тільки можна, щоб його думки увесь час були чимось зайняті, — і не матимемо з ним жодних клопотів. Така вже натура у тих хлопчиськів.