Френсіс Бернет - Маленький лорд Фонтлерой

Знову: що рідного внука треба любити — таке навіть на думку графові не спадало. Він послав за маленьким Седриком, аби догодити своїм гордощам. Тим більше якщо вже хлопчикові випаде зайняти його місце у майбутньому, то граф найменше хотів, аби його спадкоємець виявився незграбним чи смішним. Бо це осмішило б його, графа Доринкурта, ім'я. Ну а всі, котрі народилися в Америці, на переконання графа, мали бути смішні й недалекі. Жодної любови до хлопця граф не відчував. Єдине, чого він від нього сподівався — що той виявиться хоч би трохи симпатичним на виду і принаймні не позбавленим царя в голові. Граф-бо зазнав стількох розчарувань від своїх старших синів… Ну а те американське одруження капітана Ерола викликало такий гнів графа, що він і поготів не міг сподіватися чогось доброго від того шлюбу.

Коли лакей доповів про лорда Фонтлероя, граф Доринкурт спершу навіть не міг зважитися підвести очі на хлопця — так боявся розчаруватися. Саме тому граф розпорядився, щоб Седрика прислали до нього самого — годі було й подумати, що хтось міг стати свідком його розчарування. Та коли граф уздрів перед собою миловидного привітного хлопчину, який без тіні страху поклав руку на нашийник величезного дога — його зачерствіле серце сповнила радість. Навіть у найсміливіших мріях граф Доринкурт не міг собі уявити такого внука! Годі й казати: граф спершу просто не повірив своїм очам: невже цей милий, зґрабиий і відважний хлопчик — син тієї осоружної американки — таки справді його внук?! Від цієї думки зазвичай холодний і черствий граф Доринкурт аж змішався.

А далі внук почав розмовляти зі своїм дідусем. Це ще більше спантеличило старого графа. Він-бо звик, що всі перед ним ніяковіли і втрачали дар мови, тим-то і від Седрика очікував подібної поведінки. Аж ні, хлопчик анітрішки не розгубився перед графом — так само як перед тим ані дрібки не злякався Дуґала. Проте тут не було і тіні нахабства — Седрик просто випромінював привітність і довіру. Але хлопчик навіть і здогадувався, що когось належить боятися — він поводився просто і природно. Звісно, граф одразу помітив, що Седрик трактує його як друга, зовсім не сумніваючись у тому, що дідусь радий його бачити. Мабуть, йому і на думку не спадало, що могло бути інакше. Окрім того, йому просто хотілося розважити й зацікавити дідуся своїми розповідями. Така щирість і довіра зворушили навіть серце старого графа — хоч яким черствим та холодним чоловіком він був. Зрештою, приємно було бачити перед собою бодай когось, хто не виявляв перед ним підозри а чи страху, хто не здогадувався про його нестерпний характер, хто дивився на нього сповненими довіри і щирої симпатії очима — навіть якщо це лише маленький хлопчик у чорному оксамитовому костюмчику.

Граф відкинувся на спинку свого крісла і взявся далі розпитувати свого юного співбесідника, із дивним блиском у старечих очах невідступно слідкуючи за кожним його рухом. Лорд Фонтлерой охоче відповідав на всі дідусеві питання, не виявляючи жодної ніяковости. Хлопчик щиро, як він це вмів, розповідав дідусеві про Діка і про Джейка, про продавчиню яблук і про містера Гобса. Далі він жваво описував вуличні походи, які організовувала республіканська партія — з прапорами, транспарантами, факелами і феєрверками. Під час бесіди дійшло і до Четвертого Липня та Революції. Хлопчик захоплено розповідав про все графові, та раптом, явно щось згадавши, замовк.

— У чому справа? — поцікавився граф. — Чому ти зупинився?

Лорд Фонтлерой трішки знітився і завовтузився у кріслі. Граф бачив, що хлопця непокоїть якась думка.

— Просто я подумав, що вам це може бути неприємно, — врешті вимовив Седрик. — Можливо, хтось з родини якраз брав участь у тих діях. Я геть забув, що ви — англієць.

— Можеш розповідати далі, — відповів граф. — Ніхто з нашої родини там не був. Ти забуваєш, що ти також англієць.

— Та ні! — відразу заперечив Седрик. — Я американець!

— Ти англієць, — рішуче ствердив граф. — Англійцем був твій батько.

Такий поворот розмови навіть дещо розважив старого графа, а ось Седрикові було не до сміху. Від хвилювання його залив гарячий рум'янець.

— Я народився в Америці, — заперечив він. — Якщо хтось народився в Америці, то він американець. Вибачте, що мушу вам перечити, — м'яко, проте дуже серйозно вимовив хлопчик, — але містер Гобс сказав мені: якщо ще колись буде війна, то… то я повинен тримати сторону американців.

Граф усміхнувся. Посмішка вийшла похмура, проте — граф таки посміхнувся.