— Гарно тут, правда ж? — звернувся він до містера Гевішема. — Мені ще ніколи не випадало бувати серед такої краси. Тут навіть ліпше, ніж у нью-йоркському Центральному парку.
Врешті Седрика взяв подив — чому-то вони їдуть так довго.
— А скільки треба їхати від паркової брами до замку? — спитав він.
— Та десь із чотири милі, — відповів адвокат.
— Гм, немало. Для людей, котрі живуть у замку, — то шмат дороги, — завважив юний лорд.
Щохвилини щось приваблювало його увагу. Ось він встиг помітити оленів — кілька їх лежало у траві, а деякі стояли. Було видно їхні чудові гіллясті роги. Олені дещо стривожено пильнували за рухом карети. Годі й казати, ці горді тварини просто зачарували Седрика.
— Сюди приїздив цирк? — захоплено вигукнув він. — А може, вони тут просто живуть собі? Чиї ж вони?
— Вони тут живуть, — відповів містер Гевішем, — і належать вашому дідусеві, графу Доринкурту.
Невдовзі їхнім очам відкрився замок — велична будівля із сірого каменю. У його незліченних вікнах відбивалися сонячні промені. Призахідне освітлення м'яко прокреслювало оборонні вежі і стіни з бійницями, здебільша порослі плющем. Замок оточували розмаїті тераси і галявини з барвистими квітниками.
— Та це найгарніше місце у світі! — вигукнув Седрик, аж розчервонівшись від захоплення. — Правдивий королівський палац! Якось я бачив одну картинку у збірці казок — там також був такий замок…
Масивні вхідні двері замку відчинилися. Хлопчик побачив багацько слуг, які стояли при вході, вишикувавшись у два ряди, не зводячи очей з юного лорда. «Гм, і чого це вони так вишикувалися?» — подумав було Седрик, а тоді задивився на їхні лівреї. Він, зрозуміло, не здогадувався, що слуги у цей спосіб віддавали честь йому, Седрику, який одного чудового дня стане володарем усіх цих маєтностей: розкішного замку, так подібного на королівський палац, величного парку та старезних дерев, які ростуть у ньому, галяв, порослих папороттю та лісовими дзвіночками, серед яких залюбки бавляться зайці і дикі кролики, а на траві лежать собі плямисті олені з великими вологими очима.
Іще якихось два тижні тому Седрик сидів собі на високому кріслі у крамниці містера Гобса поміж мішками картоплі і банок з консервованими персиками —і, ясна річ, навіть уявити собі не міг, що доведеться ото на власні очі побачити таку красу.
Попереду усіх слуг стояла літня жінка у доволі гарному платті із дорогого чорного шовку. Її сиве волосся було зібрано під чіпцем. Жінка та стояла найближче до дверей. Коли хлопчик порівнявся з нею, глянув у її очі — то відчув: вона немовби хоче щось йому сказати. Містер Гевішем, який підтримував Седрика за руку, затримався на хвильку.
— Це лорд Фонтлерой, місіс Мелон, — проказав він. — Лорде Фонтлерою, а це місіс Мелон, наша економка.
Седрик простягнув їй руку на привітання. Його очі радісно спалахнули.
— То це ви прислали нам кішку? — спитав він. — Я дуже вам вдячний, мем.
Привітне обличчя місіс Мелон засвітилося від утіхи— геть як тоді у сторожихи.
— Ви знаєте, я де завгодно впізнала би лорда Фонтлероя, — зворушено промовила вона, звертаючись до містера Гевішема. — Викапаний капітан — і лице, і рухи. Ох, сер, дочекалися, слава Богу!
Седрикові стало цікаво, чого то вони дочекалися, і він запитливо поглянув на місіс Мелон. Хлопчикові здалося, що у в її очах стояли сльози — хоча на нещасну вона точно не скидалася. Та ось економка знову усміхнулася до нього.
— Від тієї кішки тут залишилося два кошенятка, — тепло проказала вона. — Я допильную, аби їх прислали до вашої кімнати.
Містер Гевішем щось потиху її спитав.
— У бібліотеці, сер, — відповіла йому місіс Мелон. — Його світлість піде туди сам. Його проведуть.
За кілька хвилин високий лакей у лівреї запровадив Седрика до бібліотеки, тоді відчинив двері і врочисто проголосив:
— Лорд Фонтлерой, мілорде!
Навіть цей простий лакей розумів, що настав справді великий момент: перед графом постав спадкоємець, до якого у майбутньому перейдуть усі титули і родові посілості.
Седрик переступив поріг і увійшов до великої просторої бібліотеки, заставленої масивними різьбленими меблями. Усі стіни аж до стелі було заставлено полицями книжками. Темні меблі, важкі портьєри на глибоко посаджених вікнах створювали враження, ніби відстань від одного кутка кімнати до другого страшенно велика. А сутінки ще й додавали похмурости усьому інтер'єру. Седрик спершу навіть подумав, що у кімнаті нікого немає, проте далі завважив велике крісло перед каміном. Там таки хтось сидів. Але кілька хвилин той хтось навіть не повертав голови у бік Седрика.
Читать дальше