Френсіс Бернет - Маленький лорд Фонтлерой

— Гаразд, бувай, — мовив Седрик, намагаючись триматися впевнено. Проте голос його при цьому зрадливо затремтів і хлопчик часто закліпав довгими віями. — Сподіваюся, справи у тебе підуть добре. Шкода, але я мушу їхати… І залишити тебе. Але, може, ще повернуся сюди… коли вже стану графом. І будь ласка… пиши мені. Ми ж завжди були добрими друзями. Ось, тримай — тут адреса, куди треба надсилати мені листи, — і Седрик вручив Дікові клаптик паперу, на якому було записано адресу його майбутнього дому. — І ще: тепер моє ім'я не Седрик Ерол. Тепер я — лорд Фонтлерой. І… І… бувай здоровий, Діку.

Дік також часто закліпав, його очі зволожіли. Він був чоловік не надто освічений, йому важко було висловити усе, що він у цю мить відчував. Зрештою, бідака і не намагався. Він хіба часто кліпав і ковтав клубок, що став йому у горлі.

— Шкода, що ти їдеш, — врешті глухо вимовив він. І знову закліпав. Тоді глянув на містера Гевішема і торкнув рукою кашкет. — Дякую, сер, що привели його сюди, і за все, що ви зробили. Він… він незвичайний хлопчина, справді, — додав він. — Я все був доброї думки про нього. Бо він таки особливий.

Коли Седрик і містер Гевішем пішли, Дік іще якийсь час стояв, дивлячись їм услід — на цю маленьку постать, яка впевнено крокувала поруч з адвокатом. При цьому очі чоловікові заслала паволока, а в горлі застиг клубок.

У ті дні, що залишилися до відплиття, юний лорд багато часу проводив у крамниці містера Гобса. Містер Гобс був доволі пригнічений: його брав сум. Коли його юний друг на прощання врочисто простягнув йому золотий годинник на ланцюжку, то містер Гобс навіть не міг як належить подякувати. Він поклав футляр собі на коліно і кілька разів мусив висякати носа.

— Там всередині на кришці є напис, — сказав Седрик. — Я сам його придумав і продиктував: «Містеру Гобсу від його старого друга, лорда Фонтлероя. Відкривши це, згадайте мене». Бо я не хочу, аби ви про мене забули.

Містер Гобс знову голосно висякав носа.

— Я тебе не забуду, — вимовив він глухо, як перед тим Дік. — Але ти також не забувай мене, як опинишся поміж тих англійських 'ристократів.

— Я вас не забуду, хай де мені доведеться бути, — відповів юний лорд. — З вами я провів свої найщасливіші години… тобто багато гарних годин. Сподіваюся, ви колись приїдете до мене. Я певен: мій дідусь буде дуже радий. Може, він навіть напише вам листа і сам запросить нас відвідати — коли я йому розкажу про вас. Ви… ви… приймете його запрошення, правда? Навіть якщо він граф — ви ж не відмовитеся приїхати?

— Звичайно, я приїду, аби побачитися з тобою, — великодушно запевнив його містер Гобс.

Отож вони зійшлися на тому, що коли містер Гобс отримає запрошення, у якому його наполегливо запрошуватимуть провести кілька місяців у Доринкуртському замку, то він на той час забуде про свої республіканські погляди, спакує валізу і рушить в дорогу.

Врешті все було готове до від'їзду. Настав день, коли валізи було відправлено на пароплав, а на певну годину до дверей будинку під'їхав екіпаж. Хлопчика тоді охопило невідоме досі почуття самотности. Матуся на якийсь час зачинилася у своїй кімнаті. Коли ж вона спустилася сходами донизу, очі її були вологі, а губи зрадливо тремтіли. Седрик підійшов до матусі — вона нахилилася. Вони міцно обійнялися й обсипали одне одного поцілунками. Седрик розумів, що і матусі, і йому чогось шкода, хоча ще до кінця не розумів, у чому справа. Проте хлопчик спробував на свій спосіб це пояснити:

— Ми любили наш маленький дім, правда, матусю? — спитав він. — І ми завжди будемо його любити, правда ж?

— Так, сонечко, — тихо відповіла жінка. — Звісно, мій любий.

А далі вони сіли в екіпаж і Седрик присунувся якомога ближче до матусі. Жінка озирнулася і крізь віконечко дивилася на будинок, а Седрик не зводив погляду з матусі і тільки гладив її руку.

За якийсь час вони вже опинилися на пароплаві. Скрізь панувала метушня і поспіх. До пристані знай під'їжджали екіпажі, з них виходили пасажири. Пасажири дуже переймалися своїм багажем, який вчасно не довезли на пароплав — отже, була ймовірність, що він запізниться. Носильники вантажили величезні куфри і валізи, опускаючи їх з грюкотом на палубу. Матроси сновигали туди-сюди і розмотували канати. Офіцери віддавали накази. На пароплав піднімалися пані й панове разом з дітьми і няньками. Дехто мав доволі піднесений і радісний вигляд, дехто був сумний і мовчазний, а дехто навіть плакав і витирав хустинкою сльози. Для Седрика усе було цікаво. Він дивився на купи канатів і згорнуті вітрила, на височезну мачту, яка, здавалося, сягала верхівки неба. Хлопчик уже навіть планував поговорити з матросами, аби розпитати їх про піратів.