Френсіс Бернет - Маленький лорд Фонтлерой

— Не знаю, чи ви усвідомлюєте, — почав він, — але граф Доринкурт таки дуже багатий. Він може задовольнити будь-яку примху. Гадаю, йому буде приємно довідатися, що бажання лорда Фонтлероя виконано… хоч би яким дивним воно видавалося. Отож якщо ви зараз покличете сюди його високість, то я передам йому для цих людей п'ять фунтів… якщо дозволите.

— Двадцять п'ять доларів! — вигукнула місіс Ерол. — Та для них то цілий маєток. Не можу повірити, що це правда…

— Звісно, правда, — потвердив містер Гевішем, стримано усміхнувшись. — У житті вашого сина наступила величезна переміна. У його руках буде зосереджена неабияка влада.

— О Господи! — вигукнула мати. — Він іще такий маленький… мій хлопчик… Як мені навчити його правильно з нею обходитися? Мене аж страх збирає… Мій любий маленький Седрик!

Адвокат прокашлявся. Розчулення і тривога, які світилися у її лагідних карих очах, зворушили його зачерствіле серце.

— Гадаю, мадам, — звернувся він до неї, — наскільки можу судити з тієї розмови, яку мав нині зранку з лордом Фонтлероєм… майбутній граф Доринкурт думатиме не лише про себе, але і про інших. Він іще дитина, але, мені здається, на нього можна покластися.

Після цих слів мати пішла за Седриком, щоб привести його до вітальні. Містер Гевішем іще почув, як вони розмовляли, підходячи до дверей.

— У нього гострий напад ревматизму, — повідомляв Седрик. — Це найгірша форма тієї хвороби. А він іще переймається, що за житло не заплачено — і від того йому стає хіба гірше, каже Бриджит. А Пет, їхній син, міг би працювати у крамниці, якби мав у що вдягтися.

Седрик увійшов до кімнати. Було видно, як сильно він стурбований. Хлопчик страшенно шкодував Бриджит — це було написано на його обличчі.

— Матуся казала, що ви мене кличете, — мовив він. — А я саме розмовляв із Бриджит.

Містер Гевішем подивився на хлопчика — і на якусь мить завагався. Справді, як казала його мати, Седрик був іще такий маленький…

— Граф Доринкурт… — почав було він і нерішуче глянув на місіс Ерол.

А та несподівано присіла поруч із юним лордом Фонтлероєм і ніжно його обняла.

— Седрику, — вимовила вона, — граф є твоїм дідусем. Він — батько твого татка. Граф дуже добрий чоловік, він любить тебе і хоче, щоб ти також його полюбив. Бо його рідні сини померли. Граф бажає, щоб ти був Щасливий і щоб міг приносити щастя іншим людям.

Він дуже багатий і прагне, аби ти мав усе, чого лиш тільки собі забажаєш. Саме так він сказав містеру Гевішему, передавши з ним велику суму грошей — для тебе. І ти можеш зараз поділитися ними із Бриджит — аби вона могла заплатити за житло і купити все, що потрібно для Майкла. Правда ж, чудово, Седрику? Який твій дідусь добрий! — і мати поцілувала сина у круглу щічку, від чого хлопчик спалахнув іще більше, глибоко вражений почутим.

Тепер Седрик перевів погляд на містера Гевішема.

— А можна мені зараз отримати ці гроші? — захоплено вигукнув він. — Я одразу передав би їх Бриджит. Можна? Бо вона збиралася вже йти.

Містер Гевішем простягнув йому гроші. Це була грубенька пачка нових хрустких купюр, акуратно складених.

Седрик схопив її і миттю вибіг з кімнати.

— Бриджит! — загукав він, біжучи на кухню. — Бриджит, зачекай-но хвильку! Тут є для тебе гроші. Для тебе, чуєш? Щоб ти могла заплатити за житло. Це дідусь їх передав. То для тебе і Майкла!

— Ох, містере Седрику! — вражено вигукнула Бриджит. — Та ж тут двадцять п'ять доларів! А де ж господиня?

— Гадаю, мені доведеться їй усе пояснити, — мовила місіс Ерол.

Отож вона також полишила вітальню. Містер Гевішем на якийсь час залишився сам. Він підійшов до вікна і задумливо дивився на вулицю. Містер Гевішем думав про старого графа Доринкурта, який зараз, певно, сидить сам у своєму замку, у великій бібліотеці, розкішній, але доволі похмурій, оточений вишуканими дорогими речами. І його ніхто-ніхто у цьому світі не любить, бо сам граф усеньке своє життя не любив нікого, окрім себе. Це був справжній себелюбець, пихатий і черствий на вдачу, який до того ж легко впадав у гнів, коли щось було не по його. Він дбав лишень про себе, його обходили лише власні бажання і примхи, отож на те, аби подумати про інших, у графа просто не залишалося часу. Усе його багатство, уся влада, яку давав титул і шляхетне походження, на його переконання, призначалися хіба для того, аби приносити втіху йому, графу Доринкурту. Та ось коли він зістарівся, усі ті розваги і втіхи, за якими полював усе життя, обернулися для нього хворобами, старечою дратівливістю та образою на цілий світ, у якому не знайшлося анікогісінько, хто бодай трішки б його любив. Попри усе багатство, попри неабияку могутність, граф Доринкурт ніколи не тішився любов'ю і повагою оточення. Радше навпаки — його уникали. Тим-то самотність дошкуляла йому щораз більше. Звісно, якби він лиш собі того забаг, то напросив би цілий замок гостей. Влаштував би бундючну гостину, а потім ще й полювання. Проте він добре знав: навіть ті, котрі приймуть його запрошення, насправді боятимуться його, похмурого й сердитого господаря, бо він, звісно, аж ніяк не втримається від своїх прикрих ущипливих зауважень. У графа був справді дошкульний язик, мало того — йому справляло неабияку насолоду знущатися з людей і спостерігати, як вони губляться перед ним. Ото власне: зневажити почуття інших — це була чи не наймиліша розвага графа Доринкурта.