Віктор Близнець: Як народжується стежка

Літо повертало на осінь, і в степу, де торохтів комбайн і де кишіли ящірки, цвіркуни, коники, раптом ставало тихо й порожньо.

Все ховалось, відлітало, прищулювалось. Тільки сіріли наїжачені стерні під холодним високим небом…

Трактор приорював нашу стежку, розривав її колись тепле й вичовгане босими ногами русло, безжально пригортав землею. Стежка вмирала, здавалось — і сліду від неї не залишиться. А проте вона тут же й народжувалась — як трава, як дощові потоки, як усе живе, що на час завмирає, але ніколи не перериває свого існування назовсім.

Цікаво. Вже минуло майже чверть віку. Все змінилося в нашому селі: з’явились нові люди, якісь зовсім інші, не схожі на тих, пошарпаних війною; виросли нові провулки, що розповзлися по колишніх толоках і пустирищах.

Усе стало соліднішим і добротнішим: і хати, і колгоспні будівлі, і ставки із дзеркальним коропом.

Але глянув я од крайніх хат — стежка! Та сама! І, здається, така ж самісінька, як і була! І бігли по ній діти — з портфелями, спортивними сумками, ранцями — у ту ж таки школу, що, правда, стала десятирічкою і розрослася на горі цілою купою нових приміщень.

Живе наша стежка. Ми постаріємо, а вона ще довго житиме і водитиме наших дітей до школи. А потім, як підростуть, і далі у широкий світ життя. Ота польова стежка, яку щороку пригортають плугом і яка знов і знов народжується.

— Готово? — питає мене Захар Іванович.

— Готово! — відгукуюсь я і стрибаю на раму гарячого і волохатого від пилу «Білорусика».

Захар Іванович пускає трактор. Машина тихенько вуркотить і котиться дорогою, за нами починає бігти, ворушитися трос, і я бачу: трос підіймається вгору, натягується в повітрі, немов струна; трактор наш гуде все важче й важче, а нам із скирти махають руками, сигналять: «Давай!.. Давайте! Протягуйте далі!»

Десь там знизу, з того боку високої розкішної скирти, рушає і повзе вгору повна сітка соломи. Ми з дядьком тягнемо її на вершину обмолоченої гори, трос уже завис високо над землею і сліпучо виблискує на сонці.

Я чую, як тоненько дзвенить натягнутий дріт, і мені знов згадується недавня пригода.

Вчора, саме в таку післяобідню пору, коли ми зачепили сітку і потягли її на скирту, нас ніби щось зупинило. Глянули, а за трос учепився руками і повис у повітрі Микола Кібчик, той хлопець, про якого кажуть: і не сій, а воно вродить. Ви на його очі подивіться! В тих очах вогонь і вихор, з такими очима стають великими льотчиками-асами або великими шибениками.

Коли і як він підкрався до троса і вхопився за нього, ми й не бачили. Кібчика підняло над шляхом метрів на п’ять угору. Він спочатку весело дригав ногами, сміявся, гукав, як Тарзан на ліані в джунглях. А потім, видно, і в нього затенькала душа: висота чимала, а трос дзвенить, натягується, несе його в небо. Кібчик злякався, притих, оторопіло дивився на землю і не знав, що робити: стрибати йому на дорогу чи висіть, далі їхать на тросі…

Захар Іванович теж побілів, зупинив трактор. Нам уже махали з скирти, всі хвилювалися за безголового Кібчика: бач, гру собі веселу придумав! А раптом зірветься!..

Дядько помалу став здавати назад. Коли трос опустився і Кібчик, живий і цілий, торкнувся п’ятами землі, дядько вискочив з кабіни і сердито погнався за ним:

— Сучий ти сину! Життя тобі набридло, чи що!

Тепер я пильную: ніхто й близько не підходить до дроту.

Ми самі на дорозі. Ми скиртуємо.

От і зараз від’їжджаємо далеченько, і вже видно мені з кабіни, як суне на гребінь скирти велика сітка соломи. Скиртувальники розступаються, готові прийняти її.

— Аго-о-ой! — гукають вони.

Тепер моя черга.

Я бігом спускаюсь до рами, за яку зачеплено трос. Він туго натягнутий, він аж бринить у повітрі. Захар Іванович завжди застерігає мене:

— Дивись, без балощів! Ти на роботі! Обережно мені!

Я справді обережно, навіть з деяким острахом б’ю ключем по замку, по пружинній засувці. Замок сухо клацає, трос вилітає і з силою відскакує назад; він біжить назад, скручується вужами-кільцями і смирно лягає в гарячий пил на дорозі. А на скирті, я бачу, вже розв’язали сітку. Чоловіки втоптують нову купу соломи, вилами розправляють її, втрамбовують, щоб рівно лежала.