Юрий Мушкетик - Обвал

Ми вийшли з Едиком у скверик — маленький зелений трикутник на розі двох вулиць, і я сказав синові, щоб чекав мене тут, на дванадцяту годину я повернуся. «Мені потрібно заглянути до міністерства в своїх справах», — коротко пояснив і побіг ловити таксі.

Таксі не було, я зупинив чорну «Волгу» і попросив шофера підвезти. Великий, сивий, тілистий, схожий на міністра шофер мовчки схитнув головою.

Боже, як мені не хочеться зустрічатися з Миколою Поляком! Моя душа вже наперед зморщилася, як старий не-мащений чобіт, ще й там хлюпає щось слизьке й драглисте. Я пояснюю собі це тим, що доводиться зустрічатися саме з Миколою Поляком, який одного разу вимагав виключити мене з комсомолу за те, що я не пішов на комсомольський крос. Це було за два дні до стипендії, а я жив майже виключно на неї. За мене заступилася декан. Я й зараз бачу її погляд, спрямований па мої великі, розбиті парусинові черевики жовтого кольору, і фарба задавнілого сорому й вдячності заливає мені щоки. Декан була молода жінка а віночком кіс на голові — тоді такі віночки були модні. Вона, звичайно, нічого не сказала про черевики, а запитала, чи зрозумів я свою провину і чи побіжу наступного разу. Я пообіцяв оббігти по меридіану всю земну кулю. Тоді я міг їй пообіцяти все.

Як же я тепер розмовлятиму з Миколою? Звичайно, за двадцять п'ять років, відколи ми закінчили інститут і він перебуває па високих адміністративних посадах, він тричі забув про той крос і, мабуть, зняв з дистанції тисячі ота-ких-от невдатних кросменів…

Микола уявлявся мені схожим на оцього шофера, тільки що з більшим черевцем. Це ж він з півгодини протримає мене у своїй приймальні, а далі викаблучуватиметься, мов колишній купчик, якому вдалося купити дворянство.

Літня, майже пенсійного віку секретарка сказала, що заступник міністра зайнятий, звільниться, мабуть, не скоро, але якщо я конче хочу його побачити, можу зачекати. Я сів на стілець навпроти дверей. Аби погамувати хвилювання, роззирався по приймальні. Велика кімната, поліровані меблі, кілька телефонів на приставному столику і багато картин на стінах. В основному пейзажі. Я сам адміністратор і вже трохи навчився оцінювати господарів кабінетів по їхніх приймальнях. Знаю гаразд, що сам я — адміністратор кепський, і це легко вгадати по моїй приймальні, у якій дуже часто немає секретарки або вона з іншими дівчатами, медсестрами, трощить за канцелярським столом яблука, п'є чай, точить по телефону теревені, і ніхто не може до мене додзвонитися. Ліда — секретарка дуже вродлива, мої знайомі на вечірках жартома підколюють Любу, а Люба вдає, що ревнує. Секретарку підбирав не я, вона дісталася мені від мого попередника. Я чомусь ніяковію перед Лідою — сам не знаю чого, адже у мене і в гадці немає чогось такого, що б виходило за межі службових стосунків. В гадці немає, а може, я просто не допускаю того нагору, не допускаю зусиллям волі, і Ліда щось вгадує? Адже на деяких секретарок деяких начальників я дивлюся іншими очима. Теж, звичайно, не зовсім нахабними, але можу дещо уявити хоча б за відомими анекдотами. Тими анекдотами я гребую, але щось від них залишається в пам'яті, до того ж, як мені здається, Ліда трохи кокетує зі мною. Мабуть, вона кокетує зі мною, як зі своїм начальником, вади і недосконалості якого знав. Проте перед незнайомими відвідувачами Ліда видає мене за строгого начальника, й вони заходять до мене настрахані та насторожені. Я не завжди розвіюю цю їхню упереджену думку. До того ж трапляється, що й справді зриваюся, вибухаю, можу наговорити прикростей, іноді не зовсім гаразд пам'ятаю, що казав, а потім страшенно переживаю за це й соромлюся того свого вибуху. Я знаю, таке не личить лікареві, та ще й адміністраторові, але не завжди можу стриматися. Надто, коли розпізнаю, що хтось використовує мою м'якість, «катається на мені» (Люба), чинить моїм ім'ям неправду. Я на службі нерівний, не маю певної лінії поведінки, то напускаю на себе начальницьку строгість — тримаюся так якийсь час, бо таки вважаю, що повинен матися суворо завжди, — то знову забуваюся й вступаю зі своїми підлеглими в панібратські суперечки та розмови, відтак знову влаштовую нагінки «для профілактики». Нагінок тих ніхто не боїться, до того ж я часто підкреслюю, що моя адміністративна іпостась тимчасова, всі ми, колеги й друзі, повинні радитися, вирішувати все колегіальне. Одначе з часом зрозумів: це теж не все правда, людина — то таки людина, комусь вона симпатизує більше, комусь — менше, і всі те вловлюють тонко; так, я часто раджуся з колегами, а останнє слово за мною, я вислуховую думки багатьох, але намагаюся переконати їх в правильності моєї, бо вона, таки моя, визріла в моїй голові, здається мені найправильнішою. Ото на тому й кінчається весь мій демократизм, така його ціна. Я це розумію, але переінакшити себе вже не можу.