Юрий Мушкетик - Обвал

Ми ще з півгодини читали. Я — однотомник Габрієля Маркеса, Едик — газету. Я, здається, у його віці газет не читав.

— Тату, — покликав Едик.

— Гов, — так простецьки, трохи пародійне відгукуюся я на його поклик, коли ми обоє у доброму настрої.

— Послухай, що пишуть про наш пивзавод: «Перевіркою встановлено, що в усіх пляшках присутні сторонні рідини. Кількість сторонніх домішок — 100 %. З колективом підприємства проведено виховну роботу».

Ми обоє регочемо. Сміються і жінки внизу, вони теж чули, що прочитав Едик.

Едик часто зачитує мені подібні журналістські перлини, у нього якась особлива здатність відшукувати їх. Та й, признатися, я всіх отих статей не читаю. Едик закинув газету в сітку, прикріплену над полицею, ліг на правий бік і заснув. Жінки внизу, очевидно, теж потомилися від своїх таємниць, уже передивлялися їх на екранах снів. Я вимкнув світло і враз провалився на дно глибоченної криниці. Я знав, що не засну, й не намагався неволити себе. В поїздах я не сплю майже ніколи.

Поїзд летів через наповнену прохолодою ніч, погойдувався, хилитався на стрілках вагон, плямами світла в заштореному вікні мелькали станції. І думки мої пролітали, вихоплені з пітьми прожитих років, і я чомусь не міг зосередитися на жодній з них. «Доїдемо, доїдемо, доїдемо», — стукотіли колеса; «екзамени, екзамени, екзамени», — відбивали вони свій ритм; «всегаразд, всегаразд, всегаразд». Стукіт коліс можна трансформувати в яке хочеш слово чи й слова.

На сусідній полиці тихо спав Един. У цю мить я почував таку з ним рідність, що сльози бриніли мені під горлом. Мабуть, не гоже батькові признаватися в такому навіть самому собі — зі старшим сином, із Вовкою; я такої рідності і не почував. Хоч всі кажуть, Вовка — викапаний батько. Я прийнявся до Едика тривогою і любов'ю з першого дня його появи в цьому світі. Коли він народився, Люба заплакала і сказала, що ненавидить його. Вона хотіла дівчинки, дочки, і лікарі їй прогнозували, що буде дочка, вона вже навіть підібрала їй ім'я — Ліля. Щоправда, і Едика назвала Едиком теж вона. Я ж похвалявся своїм знайомим: «Другий син. Браку не роблю». Едик засинав тільки зі мною, і в сні довірливо тримався своїми манюніми пальчиками за мій палець. І, боже мій, які то були щасливі дні! Мені й зараз іноді бачаться ті ідилії… З крана у ванну падають краплі, а на дні вологих ночовок так зворушливо зібралися докупи жабка, рибка, зелений крокодидьчик, а вимиті, в білих льолях діти вже лежать у ліжечках, Едик чекає на мій палець, а Вовка — на мою казку. Люба розвішує на шворці в кухні випрані льолі. Я порядкую у ванні, і тиха, аж щемка радість запліскує серце, і таке мені все миле, таке дороге, що хочеться плакати. Було безглуздям шукати ще якогось визначення для слова «щастя». Який час Люба вдавала, що син і далі байдужий їй, але то вже була гра, Люба опікувалася Едиком не менше, ніж Вовкою. Люба — хороша мати. То більше, на початку Едик ріс хирлявим і німкуватим. Розмовляти він почав у два з половиною роки, і всім здавалося, що він просто лінується. «І-і-і» — тиче пальчиком — дай. «Ням-ням» — їсти. Неначе маленький дикун. Він і далі ріс мовчакуватим. Не те щоб замкнутим, ні, він не цурався дитячого гурту, але частіше пролежував із книгою на канапі. Люба, бувало, гнала його на вулицю, а він тільки плечима знизував: «Ну чого я там не бачив?» Рідко ходив у кіно, на пляж, лише перед екзаменами в десятому класі я вперше побачив його з дівчиною. Десь із шостого класу Едик почав стрімко рости, його навіть кликали в шкільну баскетбольну команду, але він не пішов. І взагалі, окрім футболу по телевізору, спорт його не цікавить. Хоч ранком, ось уже впродовж десяти років, акуратно робить на балконі зарядку з гантелями. Я й зараз, крізь вагонну пітьму, бачу на балконі його струнку постать у білій майці. І так тоді спокійно, так затишно на серці.

…Білі труси, біла майка, білий чуб в'ється кучерями. Ох, не одна білявка чи чорнявка заплутається в них. А може, й ні. Едик — хлопець дуже спокійний, урівноважений. Він читає серйозні книжки, прочитав навіть Фрейда, якого не читав я. (не знаю, де він тільки його доп'яв). А ще він любить книги з серії «Життя славетних» — про Кибальчича, Кравчинського, Корольова, Хемінгуея, Фолкнера, і книжки науково-фантастичні. Я їх перестав читати років десять тому. Надто вже у сучасних фантастів усе позакручувано, надто вже поперекидано а ніг на голову, дуже це ненаукові передбачення, не людські прориви в невідомість, а тонка майстерна гра при місячному затемненні, від якої іноді стає моторошно. Едик сперечається зі мною, ми з ним на цьому терені так і не дійшли згоди. Щоправда, ми не часто блукаємо спільно думками і на інших займищах, робота поглинає мене всього, та Едик і не вельми охоче розповідає про те, що думає і що його цікавить. Я намагався стати йому не тільки батьком, а й другом, але це чомусь у мене (а може, в нас обох) не виходило. Й зараз мені особливо радісно, що це почуття освітило нас. «Миїдемо, ми-їдемо, миїдемо», — стукочуть колеса. Тільки чомусь мені здається, що поїзд іде в зворотному напрямку. В темряві мені завжди здається, що я вертаюся з півдороги туди, звідки виїхав. Щоправда, у ешелоні інколи переставляють тепловози і перший вагон стає останнім. Але навіть якщо ми зараз їдемо у зворотному напрямку, мені гарно на душі. Хоч трохи й тривожно. Можливо, раніше я занадто остуджував Едикові пориви, адже намагався триматися по-бать-ківськи суворо, а в останній рік просто висів над його головою. Я вимагав, щоб він прочитав усі рекомендовані в підручнику твори, — чомусь думав, що він, як і старший син, піде вчитися на філологічний факультет педагогічного інституту в нашому місті. Адже математика не захоплювала його, і знав він математичні дисципліни для вступу до технічного вузу недостатньо. Ми і вчителя наймали, Едик ходив до нього півтора року, трохи вирівняв оцінки з математики, але вона, математика, так його й не прикохала. А мені чомусь дуже хотілося, щоб хоч один син став інженером. Може, ще й тому, що за моєї молодості з нашого села тільки один хлопець — учительський син — вивчився на інженера, і всі вчителі ставили нам його за приклад. А Едик раптом, за два місяці до випускних екзаменів у школі, заявив, що хоче стати лікарем. «Піду, тату, по твоїх слідах». Так і сказав. Я неймовірно розчулився й воднораз стривожився. А чого, власне, мені тривожитися? Що з усіх математичних дисциплін в атестаті стоятимуть четвірки? А може, то тверді четвірки? Того, сказати по правді, я не знаю. Що не помічав у ньому схильності до лікарської професії? А в чому це мало проявитися? В тому, що не перев'язував, як свого часу я в селі, поламані сусідською палюгою лапи курчатам, не гоїв теляті гнояки на спині й не брав у руки вужів? Так де ж він міг проявити себе подібним чином! Дурниця все це: звичайно, лікар починається з любові. З любові до людей, зі співчуття, з поваги до їхніх страждань, із бажання допомогти. Я впевнений — Едик усе це розуміє і йде до медичного інституту за покликом серця. Хлопець він розумний і зважив усе. Розумний, ерудований і гострий на розум і слово.