Юрий Мушкетик - Обвал

— Зручно.

Я прогулювався попід білими березами, що крилом огорнули пам'ятник великому поетові. Мугикав якісь рядки — здається, з Пушкіна, й поглядав у бік інституту. Голосу в мепо немає, і я мугичу тільки тоді, коли мене ніхто не чує. Тротуаром поспішали перехожі, здебільшого студенти — в цьому кутку Києва чимало інститутів та технікумів. Раптом я побачив важку постать. Заклавши за спину обидві руки, зсутуливши плечі, асфальтовим хідником важко ступав ректор інституту Черкаський. Кроків за двадцять позаду йшов Роговий. Очевидно, він побачив Черкаського. Я повернувся спиною до тротуару. Я не хотів зустрічатися з Черкаським. І вже зовсім потерпав, аби він не побачив мене з Роговим. Хііилип п'ять споглядав струпні берізки, а коли оглянувся, Черкаського вже не було. Біля пам'ятника неквапливо роззирався Роговий.

Ми привіталися з ним і мовчки пішли до метро. Коли б це був хтось інший, я, мабуть, збожеволів би від ніяковості, від одієї мовчанки, але з Аркадієм Васильовичем можна мовчати. Ескалатори везли нас упиз, назустріч пливли білі, сірі, коричневі плями облич, безліч облич — радісних, стомлених, схвильованії х, заклопотаних, вони мовби й не мали до мене ніякого стосунку, а все ж вибивали десь там у моїй свідомості непомітні ямочки.

Я звик у лікарні до великої кількості облич, але вони не впливають на мене таким чином, то — пацієнти, моя увага зосереджена на одному — на їхніх хворобах, на їхньому самопочутті, й вирази їхніх очей, колір їхніх облич я сприймаю тільки з цього боку. А тут, пробі, незмога запам'ятати обличчя навіть справжніх красунь. Колись у селі я знав кілька красунь, то були горді й неприступні дівчата, а тут їх безліч, мені здасться, вони девальвують красу самою своею кількістю. І якоюсь мірою девальвується все інше — любов, ненависть, падія, адже все це — в колі людських ідей, коли б воно акумулювалося в нас від усього цього тлуму, ми всі або поставали б суперменами, або збайдужіли до краю. Але не стається ні того, пі іншого. А може, потроху й стається. Хіба ми не байдужіємо в такому ось натовпі?

Я сказав про це Аркадієві Васильовичу. Він усміхнувся.

— Ви просто втомилися. Вас втомило велике місто, спека, екзамени.

— Мене взагалі втомило життя, — зненацька сказав я й здивувався. Адже, по-перше, це неправда, а по-друге, чого розкриваю душу цьому чоловікові? Може, через те, що вій такий спокійний і нелукавий? Сильний чоловік, якому дуже важко живеться. Неймовірно важко. Я — лікар, і можу уявити, що значить мати таку хвору дружину й двоє дітей. Мабуть, йому хтось допомагає по господарству, але моральний вантаж тисне на нього день і ніч.

— Тоді поміняйте життя, — зненацька сказав Роговий.

— Поміняти життя? А хіба це можливо? Це ж — поміняти себе.

— Є люди, які міняють. Саме так — починають жити інакше. Я не знаю, чи міняються вони самі.

— Але до цього призводять якісь великі катаклізми в їхньому житті.

— Очевидно. Розчарування. Смерть. Проте буває: «Та доки я житиму отаким пентюхом».

— То йому тільки здається, що він поміняв життя. Він лишився таким самим, як був.

— Можливо.

— Є люди, які увесь вік судяться я і світом, б, які все життя кудись відчайдушне дряпаються. Вони й далі будуть судитися з ним, тільки тихенько. Є в мене один знайомий… У принципі — непоганий чоловік. То він мені нещодавно зізнався: од першого дня прагнув у інституті посісти місце завідуючого лабораторією. Домагався все життя. Перепрацьовував. Переймав на себе безліч громадської роботи. І ось — став. Через рік — на пенсію. «А я, — каже він, — і в кіно не сходив».

Ми підійшли до будинку, в якому жив Аркадій Васильович.

— Зайдемо до мене, — запропонував він.

Я хотів відмовитися, а потім подумав, що, можливо, Роговий запрошує мене, щоб трохи погамувати, приглушити самотність, й погодився.

— Гаразд, тільки я…

Він зрозумів, м'яко взяв мене під руку.

— В мене є.

Я це бачив усієї квартири Аркадія Васильовича, але вітальня, куди він мене завів, була розкішна. Велика, напівкругла, вона виходила двома вікнами і круглим заскленим балконом у неширокий двір, за яким зеленів садок. Од цвору садок був відгороджений дротяною стіною.

Аркадій Васильович розчинив вікно. Знизу сюди долітали важкі удари, схожі на рушничні постріли.

— Ну ось… Єсть же штанга… А вони однаково — під вікнами, — поморщився Роговий, але особливого роздратування на його обличчі я не побачив. Либонь, його зауваження більшою мірою мало приблизно таке значення: заважають гостеві.