Юрий Мушкетик - Обвал

— Ну, знаєш…

— Висміяв уже таке в п'єсі Корнійчук — «барабани епохи».

— Ну, тоді так: «Як сяйно зорі, що опромінюв своїм промінням планету…».

«Здорово, шибеник, в'яже, я так но зумів би. Хоч не вео в тім в'язаппі й до ладу». І вголос:

— «Опромінює планету» — не годиться. Та ще й «опромінює променями».

— Та це ж я так, для прикладу, — ображається Едик. — Спочатку треба скласти, а тоді відредагувати, шліфувати. А найкраще — дістати якийсь журнал або стару газету, святковий помер. Там є отакі статті.

Признатися, я таких статей не читаю. І шукати журнали та газети, в яких вони надруковані, не збираюся.

Я встаю з крісла, одягаю піджак.

— Відпочивай, — кажу, — а я піду прогуляюся.

— Тату, — зупиняє мене Едик. — Треба було б подзвонити…

— Кому? — дивуюся я.

— Мамі… і всім іншим… Тим дядькам, які приходили… Ми ж поміняли готель. Квіти, якщо їх по політати…

— Мамі подзвоню увечері. А дядьки… Якщо їм потрібно, знайдуть нас самі.

На вулиці пряжить сонце, і в моїй душі теж, як у порожній пустелі. Вітер і сухий пісок, і навіть немає марева.

Увечері я дзвоню з номера додому. Навдивовижу Люба бере трубку.

— Ми поміняли готель, — кажу я. — Запиши номер телефону. Записала? З тобою хоче говорити Едик, — і передав йому трубку.

— Здрастуй, мам… — Едик розгубився. — У нас все гаразд. Дві четвірки й п'ятірка. Але це добре, я знаю по групі… Батько мене годує… Через два дні українська письмова. Так, так! О'кей!

Тепер у нас одна кімната, винести матрац нікуди. Я лягаю на лівий бік, обличчям до стінки, міцно стискую зуби. Десь я читав: якщо міцно стиснути зуби, а ще краще — затиснути зубами сірник — не будеш хропіти.

Обійдемось без сірника. А якщо й захроплю — невелика біда.

Снідати пішли в ресторан. З'їли по яєчні, по порції налисників і випили по каві. Налисники були смачні, виявляється, й на терені громадського харчування можна спекти не гірші, ніж удома, млинці та загорнути в них сир.

По сніданкові Едик виписує з книжечок — я навіть не знав, що він їх узяв з собою, — віршовані цитати.

— Треба з якогось такого поета… маловідомого, але хорошого: щоб здивувати їх.

«Якби я був деканом, — зненацька подумалось, — і знав оцього хлопця отак, як знаю зараз, зроду не прийняв би його до вузу». Я злякався власної думки. Деканом… Легко сказати… Але я не декан, а батько. Крім того, він поступає не на філологію, а на медицину, — спробував підкорегувати себе, але одразу ж збився з орієнтиру, інша думка заступила цю. Філологія мав справу з душами мертвими, примарними, вигаданими, ними можна крутити, як циган сонцем. А медицина… Там — жива людина… Жива людина на лікарняному ліжку. Ні, у філології також не мертві душі. Там — учні. Діти. Я притьма втік від цих думок:

— Треба повторити те, що ви вчили за програмою.

Едик посміхається. Я не розберу, посміхається схвально чи іронічно. Його посмішка мені не подобається все дужче й дужче. Якась вона… неначе наклеєна на губи. Неначе він знає щось таке, чого не знаю я.

Едик записував і півголосом бубонів якісь вірші. Я прибрав у номері й рішуче виклав на стіл підручники та хрестоматії. Едик невдоволепо відсунув убік збірники. До кімнати несміливо почали заходити гості. Прийшов Чіпка і похмуро став біля порога, пришили покалічений Андрій Волик та Маланка з вузликом у руці, брати Бесараби сіли просто на підлогу й почали карбувати людські кривди, всі вони не знали, чиї гості — мої чи Едикові, — й трималися дещо насторожено, скуто. Неначе не туди потрапили, неначе не було їм тут місця. Але потроху обсвійчилися, розговорилися, адже були знайомі між собою — жили на одній книжковій площі — і вже не дивувалися, коли Гудзя порівнювали з Чіпкою, а Гафійку з Нимидорою.

Годині о шостій пролупав телефонний дзвінок. Я не помилився: Аркадій Васильович сам розшукав нас.

— Так чого це ви законспірувалися? — м'яко картав мене. — Я ледве вас знайшов. Обдзвонив усі готелі…

Мені стало соромно, що завдав стільки клопотів цьому хорошому чоловікові.

— Поки переїхали… Збирався подзвонити…

— Що робите? Як настрій?

Про настрій Роговий запитує кожного разу, мабуть, вважає, що в такий спосіб додає оптимізму.

— Штурмуємо. Гриземо.

— Щось у вас голос не штурмовий. Чи заштурмувалися? То ходіть розвійтеся. Я ось теж кінчаю роботу. Я хвилину вагався.

— А де на вас чекати?

— Де? Ну, скажімо, біля пам'ятника Пушкіну. Підїхати на метро вам зручно?